Модуль 3. Діти в кризовій ситуації.

 1.1.  Особливості роботи з дитячою симптоматикою при ПТСР

Діти – це найбільш незахищена та вразлива частина населення. Зіштовхуючись з будь-якими подіями, які становлять загрозу їхньому життю та життю своїм близьким, діти дуже сильно залежать від дорослих та їх реакцій. 
 
Насамперед виділимо два важливих моменти: 
- ПТСР у дітей як діагноз існує,
- ПТСР можна подолати! З ним можна і варто працювати.
               
Дослідницькі дані стосовно прояву ПТСРу дітей:
1. Після психотравмуючої ситуації симптоматика через 2 місяці може бути менш виражена, а може розгорнутися через 8 місяців (McFarlane A.C.,Policansky S., Irvin C.P.).
2. 74% дітей мали ознаки ПТСР різного ступеню важкості через 14 місяців після трами. (К.Nader with a group of co-authors).
3. Юл і Вільямс (W. Yule и R. Williams, 1990) зробили наступні висновки:
- у дітей, які пережили стресогенну ситуацію, можуть виникати симптоми, схожі на симптоми ПТСР у дорослих;
- недоцільно для виявлення ПТСР у дітей і підлітків використовувати психодіагностичні інструменти, що призначені для дослідження дітей, які не пережили психотравмуючі ситуації. Важливо звернути особливу увагу практикуючих психологів, які застосовують  в звичайній практиці психодіагностичні інструменти.
4. Ряд авторів розрізняють важкість самого порушення стосовно ПТСР: легка, середня та тяжка форми.
 
Клінічні прояви посттравматичного стресового розладу у дітей будуть нагадувати симптоматику дорослої людини.
                
1.2. Групи симптомів у дітей при ПТРС.
 
Перша група симптомів:
1. Інтрузії– це спогади, які виникають спонтанно та втручаються в момент «тут і зараз» Інтрузії можуть бути повною вигадкою, напіввигадкою чи реальними фактами. Розрізнити їх буває достатньо складно. 
Психіка як дорослих, так і дітей має певний механізм переопрацювання травмуючи подій і цей механізм в деяких випадках може спрацювати. Різниця лише в тому, яким чином переживається травмуючи подія, а саме яким способом запам»ятовується травмуючи подія. Якщо подія залишається в минулому – можна говорити про успішне переопрацювання травматичної події в досвід. Якщо ж подія нагадує («тригирує») про травматичні подіі – для дитини це означає подію «тут і зараз». Найменше нагадування і людина знову переживає все те саме. Характерна риса ПТРС: спогади не стали історією, вони не стали моментом минулого. 
Приклад інтрузивного спогаду:

Дівчинка, 7 років. Два місяці тому приїхала із сім»єю разом з іншими переселенцями з Луганської області.На індивідуальній сесії з психологом в затишному кабінеті малює себе, маму, тата. Розповідає свою історію. Раптом за вікном вона чує гавкіт собаки. В одну мить дівчинка сильно розплакалася, тіло почало тремтіти, голос зірвався. Гавкіт собаки «відкинув» її в травматичний спогад, пов»язаний зі смертю сулюбленого пса. Дівчинка  за лічені хвилини почала переживати все те ж, що переживала, коли стала свідком смерті тварини.Тобто, проявилася травматична і неконтрольована пам»ять дитини. Дівчинка не хотіла це згадувати, але коли спогади появилися, то вона вже нісого не могла з цим зробити.

2. Флешбек – це інтрузії високої інтенсивності, які відбуваються як переживання «тут і зараз». Це можуть бути візуальні картинки, можуть з'явлтися запахи або тактильні чи звукові відчуття. Все ніби відбувається прямо зараз!
Дисоційований флешбек – дитина зовсім зараз себе не відчуває. Вона робить щось, що робила тоді – в травматичній ситуації. Наприклад, звук повітряної кульки, що лопнула, примушує дитину впасти, залізти під ліжко і накрити голову руками. Дитина кричить, відбувається перенагрузка сенсорних каналів. Вона закриває вушка, починає кричати, закриває очі. Дитині знадобиться деякий час, щоб зрозуміти (згадати), що вона не перебуває в ситуації військових дій, а знаходиться в іншому безпечному місці і реальної загрози більше немає.
                              
Друга група симптомів пов»язана з реакцією уникання. Поява таких симптомів зумовлена тим, що схожі «тригери» стають маячками, такими собі асоціативнми подіями, які запускають повторне переживання. Блокування спогадів, уникання розмов на певні теми, а також ситуацій нагадування. Діти починають уникати тих місць, тих ситуацій, де ці «тригери» можна зустріти. В результаті виникає така поведінка уникання. Безпечних ситуацій може ставати все менше. Дитина намагається себе убезпечити таким чином, що навіть не хоче ні з чим зіштовхуватися. Вона вибудовує довкола себе стіну і при цьому потрапляє в ситуацію, коли починає боятися виходити із дому і обмежувати себе буквально у всьому. Варто зауважити, що загалом напливи спогадів удень у дітей зустрічаються набагато рідше, аніж у дорослих та й проходять легше. Тому досить часто маленькі пацієнти бувають готові пережити ситуацію ще раз. Вони використовують сюжети травмуючої ситуації ля своїх малюнків і особливо ігор, які часто при цьому стають однотипними.  
 
Третягрупа симптомів пов’язана з появою негативних емоцій та реакцій. Батьки часто відмічають порушення уваги пам’яті. Можлива реакція емоційного оніміння чи навпаки: сильне почуття вини чи сорому. Часто батьки скаржаться на гіперактивність дитини.
 
Діти можуть не говорити про свої переживання, пов»язані з  пережитою травматичною подією, тому необхідно звертати увагу на невербальні ознаки порушень
·      Порушення сну, нічні кошмари. Перезбудження може бути таким великим, що просто не відбувається гальмування, необхідне для того, щоб заснути. Дитина може погано засинати чи просинатися посеред ночі. У підлітків часто спостерігається «страх заснути» - це можливо оскільки інтрузії у сні сильніші і не контролюються взагаді.  
·      Підвищена тривожність дитини, яка проявляється дома чи в школі. Вона часто пов»язана зі страхлм чи фруструючими обставинами.       
·      Високий рівень дратівливості у дитини. Діти та підлітки, які пережили фізичне насилля інколи стають агресорами і дитячому колективі. 
·      Соматичні скарги, невпевненість у власному здоров»ї
 
Поза сумнівом, при наданні допомоги дітям необхідно враховувати вік дитини, оскільки вік впливає як на клінічну кратину, так і на протікання гострих та посттравматичних стресових розладів (ПТСР). Саме віковий фактор майже незалежно від характеру перенесеної травми здебільшого визначає специфіку нервово-психічного реагування, що позначається на клінічних проявах гострих та посттравматичних розладах у дитини. Важливо зауважити, що здебільшого стан дитини залежить від стану мами (особи, що доглядає). 
При формуванні ПТСР у дітей велике значення має емоційний стан та поведінка оточуючих значимих дорослих для дитини, перш за все батьків. Враховуючи даний факт, від самого початку надання допомоги дитині з гострим чи посттравматичним стресовим розладом необхідна корекція сімейних стосунків. 

 

2. Формат психологічної роботи та техніки зцілення

 

Специфіка прояву ПТСР у дітей робить непридатною для роботи з нимим більшість психотерапевтичних методик, що застосовуються для лікування та реабілітації дорослих пацієнтів. Працювати в таких випадках краще в групах, оскільки можна охопити одночасно більшу кількість діток та навчити їх.  Важливість групової роботи полягає і в тому, що діти можуть допомагати один одному у вираженні своїх переживань та підтверджувати те, що травматичну ситуацію може переживати не лише одна дитина, тобто дитина відчуває, що не лише вона опинялася в такій травматичній ситуації. Однак, можливі випадки, коли дитина з певних причин (емоційно-психологічних чи фізичних) не може працювати в групі. Тоді використовують індивідуальну роботу. Важливо, щоб цю роботу проводив психолог.

В даному розділі ми продемонструємо методики роботи як групової, так і індивідуальної.

 

2.2. Програма групової роботи з дітьмита їхніми батьками.  

 

На основі посібника «Діти та війна» та сбірника вправ Айше Ялінь, Берджін Льовент і Нізан Кайа за допомогою Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) з подальшим доопрацюванням спеціалістами Інституту психіатрії (Лондон, Англія) та Центром кризової психології (Берген, Норвегія).За матеріалами к.п.н. В. Горбуновой (Гуманітарний Штаб «Допомога»).

 

«Діти та війна: навчання технікам зцілення»

                                                            

 Мета залучення дітей та батьків до програми «Діти та війна»:

 

Для кого ця програма?До роботи залучають дітей, які мають помірні чи слабкі симптоми ПТСР (програма не є психотерапевтичним втручанням для дітей, які серйозно постраждали). Участь в програмі можуть приймати діти, стосовно яких отриманий дозвіл у батьків чи опікунів. Групи не підходять для дітей з труднощами в навчанні чи з затримкою психорозмовного розвитку чи серйозно постраждали від війни. Для таких дітей варто розглядати варіант індивідуальної роботи.

Хто може проводити групи?Для проведення груп можна залучати широке коло спеціалістів, таких як вчителі, психологи, соціальні педагоги, медичні сестри, громадські лідери. Однак, групи можуть вести лише ті особи, які пройшли спеціальну підготовку. Ці ж особи мають справу з батьківською групою, щоби був налагоджений зв`язок між батьками та дітьми.

Коли потрібно проводити групи? Групи варто проводити в ситуації повної безпеки. Діти, які до сих пір знаходяться в умовах травми не будуть мати користі від отриманих навичок. Першими, як правило, проводять батьківські групи.

 

Структура та стиль групи

Структура

 

Стиль:

 

Структура ведення групи

 

Правила групи діти придумують самостійно. Наприклад, правила можуть бути такими:

1. Конфіденційність (секретність)

2. Повага один до одного

3. Ніхто не зобов`язаний говорити, але при цьому кожен повинен слухати

4. Підтримувати оптимальний для себе темп

5. Говорити лише про себе, не про інших

6. Слухати допоки інший не закінчить говорити

7. Не примушувати інших

8. Приходити на всі 5 зустрічей

 

Важливо помятати:

 

Заняття1:

Заняття2:

Заняття3:

Заняття4:

Заняття5:

ІНТРУЗИВНІ СПОГАДИ

ЗБУДЛИВІСТЬ

УНИКАННЯ

  • · Знайомство

 

  • · Представлення групи

 

  • · Реакції на стрес війни: відновлення та навчання

 

  • · Створення безпечного місця

 

  • · Завершення заняття та надавання домашнього завдання
  • · Початок роботи та перевірка д/з
  • · Техніки роботи з образами
  • · Техніки роботи зі слуховимита нюховими образами
  • · Техніки подвійного фокусу уваги
  • · Робота зі снами
  • · Відволікання уваги
  • · Надокучливі думки та хвилювання
  • · Завершення заняття та д/з
  • · Початок роботи та перевірка д/з
  • · Представлення теми
  • · Контроль дихання
  • · Розслаблення м’язів
  • · Керовані образи
  • · Коупінг «я-тверджень»
  • · Релаксація та тренування навичок управління тривожністю
  • · Гігієна сну
  • · Планування діяльності
  • · Завершення заняття та д/з
  • · Початок роботи та перевірка д/з
  • · Мозковий штурм травматичних нагадувань
  • · Індивідуальний список нагадувань
  • · Градуйована експозиція травматичних переживань
  • · Індивідуальна ієрархія страху
  • · Планування експозиції травматичних переживань в реальному житті
  • · Завершення заняття та д/з
  • · Початок роботи та перевірка д/з
  • · Шкідливе та корисне уникання
  • · Експозиція травматичних спогадів: малювання, записи та розмови
  • · Погляд в майбутнє
  • · Домашнє завдання
  • · Завершення роботи групи
       
             

 

ПРОВЕДЕННЯ ДИТЯЧИХ ГРУП

Заняття 1. Робота з інтрузивними спогадами

Структура роботи:

1. Знайомство та представлення групи

2. Реакції на стрес війни: відновлення та навчання

3. Створення безпечного місця

4. Завершення заняття та домашнє завдання

 

Частина 1 . ЗНАЙОМСТВО ТА ПРЕДСТАВЛЕННЯ ГРУПИ

Мета: познайомити дітей одне з одним, пояснити мету та структуру роботи, сформулювати правила взаємодії у групі.

Етапи роботи:

І. Вибрати формули знайомства: запропонуйте дітям влаштуватись у колі; знайдіть собі місце серед них; виберіть разом з дітьми спосіб знайомства.

ІІ. Самопредставитися та познайомитися: починайте знайомство у спосіб, який вибрала група; запропонуйте представитись комусь із дітей або почніть самі; робіть все, що і діти.

ІІІ. Оголосити мету зібрання: розкажіть дітям, для чого зібралася група, скільки буде зустрічей та що відбуватиметься на них; скажіть, що обговорюватимете війну і те, як вона впливає на дітей; попередьте, що ці розмови можуть бути важкими та сумними; наголосіть, що в результаті діти зможуть подолати проблеми, які є в них самих та допомогти іншим.

ІV. Сформулювати правила роботи групи: налаштуйте дітей до самостійного формулювання правил роботи, запишіть усі пропозиції та сформулюйте на їх основі важливі правила-принципи.

 

 

 

Частина 2. РЕАКЦІЇ НА СТРЕС ВІЙНИ: ВІДНОВЛЕННЯ ТА НАВЧАННЯ

Мета: надати дітям роз’яснення щодо реакцій на стрес; нормалізувати стан та переживання; зблизити, заохотити до розповідей власних історій

Етапи роботи:

І. Розказати іторію іншої дитини: уникайте зайвих повчань; заохочуйте дітей розпитувати та висловлювати свої думки; адаптуйте історію так, щоб вона була подібною до пережитого дітьми, включіть в історію певну травматичну подію та опишіть реакції на неї з кожної з трьох категорій; згадайте про фактори, що викликають травматичні спогади.

ІІ. Заохотити дітей до обговорення історії: дайте можливість висловитись всім, хто хоче; запитайте чи переживали подібне самі діти, чи хтось з їхніх знайомих; наголосіть на тому, що реакції хлопчика є нормальними і називаються ПТСР.

ІІІ. Проаналізувати травматичні події: запропонуйте дітям подумати і назвати події, які є травматичними і які можуть викликати ПТСР; запишіть ці події на дошці; обговоріть, чим такі події відрізняються від звичайних.

ІV. Нормалізувати стан, надати інформацію про відновлення: складіть узагальнений перелік людських реакцій на стрес, не звертаючись до конкретного досвіду дітей; наголосіть на тому, що всі ці реакції є нормальними та природніми; скажіть про те, що з часом вони минають і що кожен може сприяти тому, щоб вони минули швидше.

V. Робота з травматичними нагадуваннями: складіть загальний для всіх перелік тригерів, запитуючи усіх дітей, без фокусування на комусь одному; наголосіть на тому, що розпізнавати тригери є першим кроком для самодопомоги.

VI. Інформація про мету роботи: скажіть дітям, що вони зможуть навчитися контролювати свої спогади, що думки не будуть такими страшними; наголосіть на необхідності тренування навичок, щоб легше справлятися з поганими спогадами.

 

Частина 3. СТВОРЕННЯ БЕЗПЕЧНОГО МІСЦЯ

Мета: потренуватися у створенні уявного безпечного місця; розвиток навичок звільнення від негативних сильних емоцій.

Етапи роботи:

І. Руханка: запропонуйте дітям підвестися та зробити якусь легку та веселу фізичну вправу; після завершення вправи переконайтеся, що всі почуваються зручно.

ІІ. Навчити дітей створювати затишне безпечне місце в уяві: запропонуйте дітям уявити затишне місце, назвіть кілька доречних варіантів; стежте за групою, щоб зауважити, якщо в когось виникнуть труднощі; пам'ятайте, що спроба розслабитися іноді може викликати появу небажаних образів.

ІІІ. Навчити дітей перебувати у безпечному місці: запропонуйте дітям деякий час побути в уявному безпечному місці; за допомогою повільних інструкцій допоможіть зануритись в образи уяви; давайте вказівки не поспішаючи, щоб у дітей був час зосередитися; обов’язково надайте достатньо часу для створення детального образу місця чи ситуації; заохочуйте використовувати усі види чуттєвих образів.

ІV. Обговорити вправи: запитайте дітей, що вони собі уявили та як від того почуваються; вкажіть на зв’язок між уявою та почуттями; зауважте, що діти можуть контролювати те, що вони бачать у своїй уяві, а отже і те, що вони відчувають; наголосіть, що діти можуть уявляти собі це місце щоразу, коли почуватимуться нещасними чи наляканими, і що це їм допоможе.

 

Частина 4. ЗАВЕРШЕННЯ ЗАНЯТТЯ ТА ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Мета: підбити підсумки заняття; нагадати його зміст; підбадьорити дітей та налаштувати на активні вправляння.

 

1. Похваліть дітей за те що вони прийшли, що важко попрацювали, що вони були мужніми коли обговорювали та думали про складні для них речі. Будьте уважними та похваліть кожну дитину за щось.

2. Пройдіться навколо всіх учасників та попросіть згадати все, що робилося на занятті, назвати те, що сподобалося робити найбільше. Підбийте підсумки.

3. Скажіть що всі разом ви зустрінетесь ще чотири рази і навчитесь багатьох трюків та вправ, які допоможуть долати усі симптоми ПТСР та бути готовими до вирішення можливих проблем.

4. Нагадайте домашнє завдання як про веселу гру, яку слід практикувати до наступної зустрічі.

 

Заняття 2. Робота з інтрузивними спогадами. Продовження.

Структура роботи

1. Початок роботи та перевірка д/з

2. Техніки роботи з зоровими образами

3. Техніки роботи зі слуховими та нюховими образами

4. Техніки подвійного фокусу уваги

5. Робота зі снами

6. Відволікання уваги

7. Надокучливі думки та хвилювання

8. Завершення заняття та домашнє завдання

 

Частина 1. ПОЧАТОК РОБОТИ ТА ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Мета: залучити дітей до роботи; актуалізувати знання та навички з минулого заняття.

 

1. Привітайтеся та запропонуйте якусь цікаву формулу початку роботи. Включіть до неї елементи, які б сприяли підняттю настрою (наприклад, можна згадати щось хороше, що трапилось на минулому тижні або сказати одне одному щось добре та приємне).

2. Запропонуйте згадати, чому діти навчилися та що робили на минулому занятті. Нагадайте та повторіть правила роботи групи.

3. Нагадайте, яким було домашнє завдання. Поцікавтесь чи виконували його діти? Спочатку зробіть загальне опитування щодо того чи легко вдавалося уявляти безпечне місце, які виникали почуття, як довго вдавалося тримати приємні образи в уяві. Запропонуйте дітям поділитись досвідом виконання домашнього завдання індивідуально.

 

Частина 2. ТЕХНІКИ РОБОТИ З ЗОРОВИМИ ОБРАЗАМИ

Мета: навчити дітей краще контролювати інтрузивні зорові образи.

 

І. Техніка екрану: запропонуйте дітям уявити свої образи так, наче вони відображені на екрані телевізора; практикуйте зміну звуку, яскравості, чіткості зображення, його швидкості, кольору… за допомогою пульту; продовжуйте вправу доти, доки діти натренуються змінювати різні аспекти зображення; наприкінці попросіть розповісти, що відбувалось.

ІІ. Техніка рук та дистанції: запропонуйте дітям спроектувати зображення на вашу долоню; нехай уявляють як воно меншає, коли ви відводите свою руку та як зникає, коли ви стискаєте долоню в кулак; можна розділити дітей на пари, щоб кожен проектував зображення на долоню свого партнера.

ІІІ. Техніка оправлення в рамку: попросіть дітей намалювати свій образ та оправити його в фоторамку; зображення в рамці можна переміщувати подалі, викинути або розрізати чи розбити.

ІV. Техніка позитивних контрзображень: попросіть дітей намалювати велике позитивне зображення на екрані або в рамці, а поряд з ним невеличке негативне; спонукайте уявляти як позитивне зображення стає яскравішим та сильнішим; інтрузивний образ можна переміщувати з кутка в куток, а потім взагалі видалити.

V. Техніка приховування образу: попросіть дітей уявити, що інтрузивний образ записано на відеокасету, оправлено в рамку, намальовано на папері і все це зачинено в сейфі.

VІ. Техніка уявних помічників: запропонуйте дітям викликати уявного помічника, який може змінити зміст інтрузивного образу, його дію чи результат.

VІІ. Техніка вимкнення: спонукайте дітей в кінці роботи видаляти («вимикати») свої спогади, це надає відчуття контролю.

 

Частина 3. ТЕХНІКИ РОБОТИ ЗІ СЛУХОВИМИ ТА НЮХОВИМИ ОРБРАЗАМИ

Мета: навчити дітей кращого контролю інтрузивних слухових, нюхових образів та тригерів.

 

І. Техніка «Плеєр»: попросіть дітей уявити плеєрта спробувати в думках прискорити або сповільнити відтворення звуків, які супроводжують їхні зорові інтрузивні спогади (можна уявити звуки-тригери); запропонуйте перемотати запис і змінити його, додавши позитивних звуків, відрегулювати гучність, швидкість та просто зупинити запис, вимкнути плеєрабо стерти трек.

ІІ. Використання ароматичних трав та олій: принесіть ароматичні трави чи олії (виключіть алергічні реакції та перевірте безпечність ароматизаторів), передайте їх по колу; попросіть дітей описати запах, запитайте на що він схожий; зауважте, що іноді люди відчувають запахи, які супроводжували травматичну подію та попередьте, що якщо таке стається -корисно мати під рукою щось з приємним ароматом, а також вміти викликати спогади про приємний запах.

- Спробуйте пригадати дійсно жахливий запах-один із найстрашніших, які ви будь-коли відчували. Уявіть його у вигляді невеликої темної хмари просто перед вами. Чи пригадали запах? Якого кольору ця смердюча хмара? Чи відчуваєте запах? Гаразд.

- Тепер уявіть, що хмара повільно зменшується в розмірах на ваших очах. Вона стає щоразу меншою, а її колір—щоразу тьмянішим. Уявіть собі повітряну кулю та спостерігайте, як запах всмоктується в неї, поки вона стає щораз меншою і меншою. Уявіть, що смердюча хмара повністю опинилася всередині кулі. Коли вся хмара зникає в повітряній кулі, запах теж зникає. Відпустіть кулю і спостерігайте, як вона відлітає подалі від вас, забираючи з собою жахливий запах.

- А тепер, щоб остаточно позбутися поганого запаху, уявіть собі, що ви відкоркували вашу пляшку. Тепер пригадайте приємний запах з усіма його кольорами та спогадами. Чи відчуваєте приємний аромат? Добре.

 

Частина 4. ТЕХНІКИ ПОДВІЙНОГО ФОКУСУ УВАГИ

Мета: зменшити інтенсивність інтрузій та тригерування.

Базові методи індивідуальної терапії з подвійними фокусом уваги за EMDR передбачають, що діти свідомо згадують травматичні образи, стежачи очима за рукою терапевта, що ритмічно рухається зі сторони в сторону. Однак результати досліджень свідчать, що використовувати можна й альтернативні рухи. Оптимальним варіантом для роботи з групою є торкання долонями колін (теппінг).

Етапи роботи:

І. Продемонструвати та попрактикувати теппінг: почніть демонстрацію, поперемінно торкаючись правого коліна правою рукою та лівого коліна - лівою рукою; натискайте сильно, але без шуму; тримайте темп; запропонуйте дітям підхопити рух, можна поступово прискорюватись; виконуйте теппінг стільки часу, скільки знадобиться для того, щоб усі спіймали ритм та темп.

ІІ. Навчити дітей використовувати теппінг в поєднанні з травматичним образом: запропонуйте дітям уявити поганий образ, якого б вони хотіли позбутися та почати постукування, тримаючи образ в уяві; наголосіть на тому, що заплющувати очі не потрібно; продовжуйте вправу близько 30 секунд; запитайте дітей, чи є якісь зміни в образі та виконайте принаймні ще два цикли по 30 секунд для того, щоб дочекатися спонтанних змін в образі у кожної дитини. Наприкінці кожного циклу просіть усунути образ та дайте час, аби діти могли відпочити без образу в голові.

ІІІ. Навчити дітей використовувати теппінг із керуванням образом: після 3 –6 циклів використання теппінгу, коли всі діти зауважать спонтанні зміни в образі, виконайте ще два цикли з вказівкою зробити так, щоб образ поступово згас (зник).

ІV. Навчити дітей використовувати теппінг із приємним образом: попросіть дітей створити позитивний образ та почати теппінг, тримаючи його в уяві; виконайте цикл з позитивним образом.

 

Частина 5. Робота зі сном.

Мета:сприяти дітям у подоланні порушень сну; допомогти позбутися емоцій, які супроводжують жахіття.

 

Етапи роботи:

І. Нормалізація стану: поясніть дітям, що погані сни –це нормальна реакція на травматичну подію; скажіть, що сни не можуть завдати реальної шкоди; наголосіть на тому, що можна навчитися способам, щоби позбутися поганих снів; розкажіть, що кращим зі способів є не тримати їх у собі.

ІІ. Малювання страшного сну: посадіть дітей так, щоб кожен працював окремо; підготуйте засоби для малювання широкої палітри кольорів; попросіть дітей намалювати найгіршу частину якогось сну, з усіма найстрашнішими деталями.

ІІІ. Обговорення малюнків страшного сну: попросіть дітей показати свої малюнки та розповісти щось про сон; наголосіть, що якість малюнку неважлива; не дозволяйте коментувати малюнки одне одного щодо якості; пам'ятайте – що більше подробиць діти зможуть назвати, то краще; по завершенню обговорення практикуйте вправу «безпечне місце».

ІV. Завдання на розповідь сну близькій людині: похваліть дітей стосовно того, що вони вже навчилися і можуть розповідати про свої сни; попросіть розказати про свій сон мамі, татові чи або іншому дорослому, якому довіряють; нагадайте, що якщо після таких розповідей стає особливо сумно треба уявити своє безпечне/особливе місце й спробувати розслабитися.

V. Управління снами: скажіть дітям, що снами можна управляти як іншими образами (техніки екрану, подвійного фокусу уваги тощо) і дайте це завдання додому; запропонуйте дітям змінити свій сон так, ніби вони володіють магічними здібностями; попросіть намалювати новий сон.

VІ. Обговорення малюнків зміненого сну: попросіть кількох дітей описати, що вони робили, як саме змінювали свій сон; заохочуйте інших ділитися своїми способами та придумувати нові; попросіть зберегти та взяти з собою малюнок зміненого сну, заохочуйте згадувати та роздивлятися його, особливо після поганого сну вночі.

 

Детальний опис розділів 6,7,8 дивіться в Керівніцтві та в Робочому зошиті «Діти та війна: навчання технік зцілення» (матеріали додаються).

 

Заняття 3. Збудливість.

Структура роботи:

1. Початок роботи та перевірка домашнього завдання

2. Представлення теми

3. Контроль дихання

4. Розслаблення м’язів

5. Керовані образи

6. Коупінг«я-тверджень»

7. Релаксація та навички управління тривожністю

8. Гігієна сну

9. Планування діяльності

10. Завершення заняття і домашнє завдання

 

Детальний опис розділів 1,2,3,4,5,7,8,9,10 дивіться в Керівніцтві та в Робочому зошиті «Діти та війна: навчання технік зцілення» (матеріали додаються).

 

Частина 6. КОУПІНГ «Я-ТВЕРДЖЕНЬ»

Мета: навчити дітей розуміти зв'язок між думками і почуттями; визначати думки, які провокують тривогу та замінювати їх на адаптивні, позитивні думки.

Етапи роботи:

І. Демонстрація зв'язку між думками та емоціями: розкажіть історію про дитину, яка придумує для себе страшні пояснення того, що чує чи бачить; наголосіть на тому, що такі думки призводять до негативних емоцій; запитайте дітей, які думки їм приходять в голову, коли вони налякані або сумні та які, коли вони почуваються гарно; підкресліть на прикладах зв’язок між думками та переживаннями.

ІІ. Складання переліку негативних думок: запропонуйте дітям скласти список думок, які викликають занепокоєння; обговоріть як саме почуваються люди через них, наскільки вони корисні та реалістичні.

ІІІ. Пошук альтернативних позитивних думок: запитайте у дітей, які позитивні фрази вони могли б собі сказати замість негативних; допоможіть запитаннями. Наприклад: «Що в такій схожій ситуації сказав би ваш тато (старший брат)?», «Що сказав би ваш кращий приятель, щоби допомогти вам?», «А що сказав би добрий чарівник (фея), щоб допомогти вам?»; складіть альтернативний список позитивних «я-тверджень».

ІV. Моделювання позитивної розмови із самим собою: запропонуйте добровольцю попрактикуватись у зміні своїх думок; попросіть згадати ситуацію, яка провокує негативний емоційний стан чи уявити, що злякався (засмутився, образився тощо) та озвучити свої погані думки; попросіть групу допомогти знайти кращі твердження для підбадьорювання; запропонуйте кожному записати те, що найбільше сподобались; попросіть дітей мати список позитивних тверджень з собою та читати або згадувати його у складних ситуаціях.

 

Заняття 4.Уникання.

Структура роботи:

1. Початок роботи та перевірка домашнього завдання

2. Мозковий штурм травматичних нагадувань

3. Індивідуальний список нагадувань

4. Градуйована експозиція травматичних переживань

5. Індивідуальна ієрархія страху

6. Планування експозиції травматичних переживань в реальному житті

7. Завершення заняття та домашнє завдання

 

Детальний опис розділів 1,2,3,4,6,7 дивіться в Керівніцтві та в Робочому зошиті «Діти та війна: навчання технік зцілення» (матеріали додаються).

 

Частина 5. ІНДИВІДУАЛЬНА ІЄРАРХІЯ СТРАХУ

Мета: допомогти дітям зустрітися зі страхами; знизити рівень переживань; зменшити силу реакцій на тригери.

Етапи роботи:

І. Вибір страху або триггера: запропонуйте добровольцю вибрати якийсь зі своїх страхів, те, що він уникав, а зараз готовий зустрітися з цим; наголошуйте, що обирати треба те, що не є дуже гарячим, слідкуйте за сміливістю дитячого вибору, пропонуйте обрати щось простіше для роботи, якщо відчуваєте, що дитина може не справитись.

ІІ. Побудова драбини переживань: продемонструйте дитині як побудувати драбину, використовуйте для цього дошку з намальованими щаблями; пам'ятайте, що між щаблями мають бути маленькі; допомагайте дитині чітко і конкретно називати кожен зі щаблів, користуйтесь оцінкою рівня переживань.

ІІІ. Рух драбиною вгору: запропонуйте дитині уявити як вона рухається своєю драбиною страху; підтримуйте дитину словами, можете взяти її за руку або тримати за плече; просіть використовувати вже відомі техніки роботи з образами для того, щоб переходити зі щабля на щабель; перебувайте на кожному щаблі доти, доки рівень тривоги не нормалізується; пам'ятайте, що проходити усі щаблі не потрібно, якщо дитина рухається повільно; відмічайте успіхи дитини.

 

Заняття 5. Уникання. Продовження

Структура роботи:

1. Початок роботи та перевірка домашнього завдання

2. Шкідливе та корисне уникання

3. Експозиція травматичних спогадів: малювання, записи та розмови

4. Погляд в майбутнє

5. Домашнє завдання

6. Завершення роботи групи

 

Детальний опис розділів 1,2,4,5,6 дивіться в Керівніцтві та в Робочому зошиті «Діти та війна: навчання технік зцілення» (матеріали додаються).

 

Чакстина 3. ЕКСПОЗИЦІЯ ТРАВМАТИЧНИХ СПОГАДІВ: ЗАПИСИ

Мета: допомогти дітям свідомо згадувати травматичний досвід і, замість уникання, переживати його повторно в підконтрольний спосіб.

Етапи роботи:

І. Нагадування про шкідливість тривалого уникання травматичних спогадів: наголосіть на тому, що уникання спогадів є нормальною реакцією; нагадайте про корисність короткочасного відволікання від болючих спогадів та на шкідливості тривалого; нагадайте, що виштовхати спогади назавжди –неможливо; наголосіть, що найбільше, що ненавидять травматичні спогади –це бути згаданими, відкритими протягом тривалого часу.

ІІ. Оголошення правил написання історії - травматичного спогаду: скажіть, що ця історія (твір) дуже відрізняється від тих, які діти пишуть у школі - в цій історії не мають значення ні граматика, ні почерк; їхні історії ніхто не буде перевіряти та оцінювати, читати; показувати ці історії треба лише тоді, коли дитина хоче, і тим, кому довіряє; зауважте, що в цих історіях найважливішими є деталі та послідовність розповіді; скажіть, що для найбільшого ефекту треба чесно писати про найпотаємніші думки і глибокі почуття; сформулюйте та обговоріть правила написання історій; запишіть на їх дошці.

ІІІ. Написання історії: дайте дитині окремий зошит із переліком правил на обгортці; скажіть, що писати історію треба лише тоді, коли добре, вільно та спокійно почуваєшся; наголосіть на тому, що зошит з історією треба зберігати в спеціальному місці.

ІІІ. Читання та переписування історії: скажіть дітям, що написану історію треба перечитувати, і що робити це потрібно в хорошому емоційному стані; наголосіть на тому, що історію можна переписувати, додаючи деталі; запропонуйте переписати історію від першої особи в теперішньому часі; зауважте, що діти мають право зберігати зошит як власний або, якщо хочуть, можуть показати його батькам чи дорослому, якому вони довіряють; особливу увагу експозиції травматичних спогадів приділіть на батьківських групах –відпрацюйте з батьками навички підтримки дітей.

 

ПРОВЕДЕННЯ БАТЬКІВСЬКОЇ ГРУПИ

Заняття 1. Нормалізація стану дітей

Структура роботи:

1. Початок роботи групи

2. Нормалізація стану дітей

3. Говорити і слухати

4. Перешкоди для слухання

5. Режим та гра

 

Мета: сприяти усвідомленню батьками того, що симптоматика ПТСР у дітей є нормальними реакціями на ненормальну ситуацію.

Етапи роботи:

І. Складання списку реакцій: запропонуйте батькам згадати зміни, які відбулися в поведінці та реакціях дітей після психотравмуючихподій; ведіть запис на дошці; просіть кожного відмічати зміни в поведінці власної дитини.

ІІ. Психоедукація щодо нормальності реакцій: наголосіть на нормальності реакцій, дайте інформацію про групи симптомів ПТСР, познайомите з нейробіологічною моделлю змін при ПТСР та розкажіть про особливості травматичних спогадів.

ІІІ. Демонстрація дії «замкненого кола» реакцій ПТСР: поясніть як «уникання» впливає на нав'язливі спогади.

Батьки можуть спостерігати у дітей:

Знервованість, страхи, надмірну плаксивість, відмови, заперечення, зміни настрою, легко впадає у гнів, проблеми зі сном, стурбованість, тривожність, грається в ігри про війну, втрата інтересу до звичних справ, нав’язливі спогади протягом дня, тремтіння (особливо від гучних звуків), примхливість або швидкі зміни настрою, страх виходити на вулицю, стурбованість через дрібниці, небажання гратись, надмірна чутливість, дратівливість, проблеми з концентрацією уваги, нічні жахи, страх смерті інших членів сім’ї.

 

Заняття 2. Допомога собі.  Теми та техніки для відпрацювання.

Цілі групи:

1. Навчити батьків допомагати дітям справлятися з наслідками ПТСР, зокрема опрацьовувати домашні завдання;

2. Дати батькам навички самодопомоги при ПТСР, щоб покращити власний стан та мати можливість допомагати дітям

3. Згуртувати та мобілізувати батьків, щоби вони могли діяти як громада від імені дітей

 

Структура роботи:

За схемою роботи дитячої групи: інтрузії / збудливість / уникання

 

Мета заняття: відпрацювати з батьками основні вправи, які проходять діти в ході п'яти занять; допомогти батькам відчути на собі їхню дію

 

Етапи роботи:

1. Створення безпечного місця

2. Метод екрану

3. Техніки подвійного фокусу уваги

4. Робота зі сновидіннями та гігієна сну

5. Контроль дихання

6. М’язова релаксація

7. Планування активностей

8. Індивідуальна ієрархія страху

 

За допомогою батьків дитина може:

1. Отримати доступ до своїх переживань

2. Краще зрозуміти свої переживання

3. Зняти напругу та почуватися краще

4. Навчитись керувати травматичними спогадами

5. Почути, що її почуття нормальні, та зрозуміти, що вона не божеволіє

 

2.2. Структурне інтерв`ю з дитиною, яка пережила насилля чи стала його свідком.

 

В ситуації, коли системна чи групова робота з дитиною неможлива в силу певних причин, ми пропонуємо використовувати в практичній роботі «Інтерв`ю з дитиною» (Пінус і Спенсер, 1986). Це спеціально структуроване інтерв`ю, направлене на діагностику ПТСР та для допомоги дитині, щоб впоратися з травмою.Требазауважити, що його проводити складно як для спеціаліста, який буде його використовувати, так і для дитини, яка пережила травматичні події. Постраждала дитина може проявити довготривале мовчання чи заціпеніння. Також сам травматичний досвід дитині може виявитися важким і нестерпним.

 

Интерв`ю складається з трьох стадій.

1. Початок інтерв`ю: дати можливість дитині спочатку виразити травму через гру, фантазії, метафори, використовуючи проективний вільний малюнок, також можна складити історії чи оповідання.

2. Робота з травмою: терапевтичне дослідження переживань дитини

3. Завершення: допомога дитині в побудові поточного життя

 

Перша стадія:початок інтерв`ю

 

Фокусування. На даному етапі важливо дати дитині чи підлітку зрозуміти, що вам важливим є те, що дитина пережила і що інші діти, з якими ви говорили, також пройшли через це. Наприклад: «Мені доводилось розмовляти з іншими дітьми, які пережили те саме, що й ти», «Ти не один. Ми говрили з іншими дуже сміливими, мужніми хлопцями, з ними також таке траплялося», «Ми хочемо спробувати зрозуміти, що з тобою трапилося, та допомогти тобі».

 

Малювання та складання історій. Посадіть дитину, дайте їй олівці і попросіть намалювати малюнок. Ви можете сказати: «Намалюй, що захочеш – тільки так, щоб про це можна було скласти розповідь», «Навіть якщо ти не вмієш малювати, не думай про це, просто молюй що хочеш». Дітки (до чотирьох років) можуть не малювати, а просто гратися олівцями, підбадьоріть їх, попросіть «придумати історію».

 

Що досягається на цій стадії:

1. Висловлюючи інтерес, ентузіазм, готовність гратися з дитиною та чути її, ви сприяєте спонтанній поведінці дитини.

2. Ви міняєте пасивне, відсторонене відношення дитини до подій. Проявляйте інтерес і до малюнку, і до історії дитини. Підтримуйте розповідь. Наприклад: «А що трапилося далі?». Розпитуйте про деталі. Наприклад: «А це що?» чи «Що це означає?»

 

Співвідношення з  травматичною подією.

Малюнок дає ключі до розуміння тривоги дитини та механізмів її опанування.

Діти зазвичай справляються з тривогою одразу після травми наступними способами:

1. Запереченням в уяві: придумують інакше завершення травматичної події.

2. Подавлюють спонтанні думки про подію, уникають нагадування про неї.

3.Подія не відображається в уяві. Дитина малює реальну сцену і дає неемоційний «документальний» звіт про подію.

4. Безперевна тривога. Дитина перезбуджена, думає про можливі негативні наслідки, але не може зосередитися на актуальній травмі.

 

Друга стадія: робота з травмою

 

Повторне проживання травматичної ситуації.Перехід від малюнку до обговорення самої травматичної ситуації. Інколи важливо зв`язати деякі аспекти малюнку і розповіді безпосередньо з травмою. Наприклад:«Я думаю, ти хотів би, щоб твого татка врятували, як клоуна в твоїй історії, чи щоби тато був зараз з тобою, і міг би тебе захистити». Можна очікувати вибуху емоцій, і дитина повинна відчувати вашу підтримку, ви повинні бути готовими захистити дитину від надмірних емоцій. Терапевт повинен бути готовим розділити з дитиною горе і страх та забезпечити йому фізичний комфорт.

 

Відтворення травматичної події. Перед тим як дитина перейде до відтворення травми, вона повинна дійти до такого стану, коли негативні емоції не будуть здаватися їй дуже небезпечними і в дитини появиться надія з ними впоратися. Тоді дитина здатна описати травматичні події. «Тепер розкажи, що трапилося і що ти бачив». Спочатку дитина може намалювати сцену травми, але потім саме терапевт повинен допомогти їй проговорити травматичну подію. Дитина потребує підтримка, коли вона фокусується на первинному акті насилля: її кинули на підлогу, удар кулаком, ножом, вистріл, обстріл і т.д. Наскільки б не виростала тривога при розповіді про подію, дитині стає легше, вона відчуває сили впоратися з травмаю. Терапевт може допомогти дитині пом`як шити негативні емоції. Можна сказати: «Добре було б, якби рушниця була направлена не на твого тата, а в іншу сторону, як на твоєму малюнку, і все обійшлося б благополучно»

 

Сприйняття травматичної події.Далі варто перейти до опису подій в різних сенсорних системах: вид і звук вистрілу, крик чи раптове мовчання жертви, поява крові і т.д. При цьому варто відзначити кінестетичні (рухові) відчуття дитини: «Це був жах!», «Де саме на тілі ти відчував цей жах?», «Ти, напевно, був весь у крові», «Як це виглядало? Яким було на дотик? Який мало запах?».

Задача терапевта: створити безпечну обстановку, щоби дитина могла й надалі працювати з травмою, не дивлячись на зростаючу тривогу. Терапевт допомагає дитині не відходити від опрацювання травматичної події, задає питання, що допомагають прояснювати всі деталі події. Терапевт відповідає за фізичний та емоційний стан дитини після сесії. Потрібно давати час на релаксацію. Дитина повинна відчувати адекватну турботу і підтримку терапевта в процесі такої болючої сесії.

 

Особливі деталі иодії: Якась деталь події може бути особливо болючою для дитини і мати символічне значення. Необхідно допомогти дитині розділити себе і жертву чи себе і насильника.

 

Найстрашніший момент.Терапевт запитує дитину, що було для неї найстрашнішим. Навіть малюки можуть бачити найстрашніший момент події.

Насилля. Фізичні каліцтва. Терапевт підводить дитину до усвідомлення впливу на неї насилля і фізичного каліцтва. У дитини може зафіксуватися в пам`яті травматичний візуальний образ. Він може знову і знову малювати знівеченого чи пораненого тата. Добре було б під час інтерв`ю подивитися з дитиною «хороші» фотографії тата – це дасть можливість звернутися до ранніх образів і пом`як шити недавні травматичні спогади. Дитина повинна прийняти реальність – смерть чи каліцтво. Тільки коли дитина прийме фізичну смерть батькі і відчкує свою безпеку, вона зможе відкрито говорити про своє горе.

 

Опанування травматичного досвіду. Проблема відповідальност - події, за які людина не може відповідати, особливо складні для опанування. Насилля, яке викликане людиною, призводить до тяжких і довготривалих стресових розладів, аніж стихійне лихо. Терапевт обговорює з дитиною, кого та вважає відповідальним за те, що відбулося; як дитина розуміє мотиви та причини події, і як можна було цього уникнути. Можна запитати: «Як це могло статися?»; «Що могло змусити людину таке зробити?».

 

Внутрішній план дій. У дитини часто є план, як можна було би уникнути події. Цей план залежить від стадії розвитку дитини. Дошкільнята більш пасивні: вони хотіли би втекти, чи сховатися, чи заснути і нічого не бачити. Школярі намагаються бути більш активними: викликати міліцію, вирвати зброю з рук вбивці і т.д. Підлітки можуть довго уявляти можливі альтернативні дії, причому свої можливі дії уявляють досить реалістично. Ці фантазії треба дитально дослідити, щоби виявити почуття вини. Можна задавати питання: «Щоби могло допомогти в цій ситуації?»

 

Покарання чи Помста. Терапевт може підтримати ідеї покарання, щоби допомогти впоратися з почуттям безпорадності. Наприклад: «Я розумію, що ти бажаєш зло людині, яка застрелила втого тата. Уяви собі, щоби ти хотів з нею зробити?», «Щоб ти хотіла, щоб сталося з людьми, які вчинили таке зло?»; і далі: «Я бачу, тобі приємно уявляти, як цей негідник отримає по заслугах. Тобі б хотілося йому щось заподіяти зараз, хоча тоді ти не могла його зупинити»

 

Страх повернення вбивці. Страх перед насильством – це зворотня сторона помсти. Дитина може думати про помст, але бояться, що вбивця повернеться і нападе на неї.

 

Контроль над імпульсами. Якщо дитина пов`язує дії злочинця зі злістю, ненавистю, безумством, можна обговорити, що він сам робить, коли він злиться. Наприклад: «Що ти робиш, коли сердишся?». Дитина часто не лише втрачає віру в те, що дорослі завжди можуть  опанувати собою, але й бояться власних неконтрольованих емоцій, особливо якщо в неї є фантазії, які пов`язані з помстою.

 

Страшні сни. Дитина часто бачить страшні сни, пов`язані з травматичною подією, і це її хвилює, оскільки в таких снах вона бачить пророцтво майбутнього. Запитайте, що сниться дитині.

 

Орієнтація на майбутнє. Корисно обговорити з дитиною, як вона бачить своє майбутнє, особливо її уявлення про стосунки з людьми в майбутньому.

 

Поточні проблеми. Коли дитина справляється з травмою, вона починає хвилюватися з приводу поточних проблем: де вона буде жити, хто про неї буде піклуватися, чи буде вона в безпеці і т.д.

 

Третя стадія: завершення

 

Резюме. Підведення підсумків. Варто обговорити з дитиною зустріч (сесію). Терапевт повинен показати дитині, що він приймає її почуття як зрозумілі, реалістичні і нормальні для будь-якої людини в подібній ситуації – дитина не буде відчувати себе одинокою і буде готова прийняти подальшу допомогу і підтримку.  Можна знову з дитиною подивитися її малюнки.

 

Реальні страхи. Повторіть, що абсолютно нормально відчувати безпорадність і страх, а потім печаль і гнів. Зверніться до досвіду інших дітей, з якими відбулося щось подібне, і вони відчували такі ж почуття. Наприклад: «Це нормально, якщо спочатку ти почував себе безпомічним і боявся, а потім тобі стало сумно і ти розсердився», «Інші діти розповідали мені, що ...»

 

Чого очікувати надалі. Розкажіть дитині, що з нею може відбуватися надалі. Наприклад:«Інколи під час уроків ти раптом можеш згадати маму і засмутитися», «Ти можеш злякатися, почувши різкий звук чи свист», «Ти можеш здригатися від гучних звуків», «Ти можеш злякаися побачивши зброю», «Так може статися, що почувши гучний шум, ти почнеш сильно тремтіти», «Ти можеш бачити страшні сни, але поступово це все пройде». Скажіть дитині, що вона може поділитися цими почуттями з дорослими, і вони її зрозуміють і підтримають.

 

Сміливість дитини.Дитина потрібно підняти самооцінку. Оцініть її мужність, похваліть за поведінку під час інтерв`ю. Наприклад: «Ти показав сьогодні справжню сміливість, розказуючи мені про те, що відбулося».

 

Відгук дитини про інтерв`ю.Враження дитини від зустрічі. Запитайте дитину її думки про інтерв`ю, що для неї було корисним, що особливо складним чи неприємним. Наприклад:«Розкажи, що сьогодні допомогло тобі або засмутило тебе».

 

Заключні слова.Прощання.Подякуйте дитині за те, що вона поділилася з вами переживаннями, висловіть бажання зустрітися з нею ще раз. Висловіть дитині повагу і скажіть, що вам пощастило, що вона поділився з вами тим, що в неї на душі. 

 

В процесі інтерв`ю бажано безпечно задавати прицільні питання стосовно прояснення психопатологічного статусу постраждалого. Тут важливо, щоби «специфічні» психіатричні питання не погіршили стан дитини, особливо підлітка. Дитина (підліток) може подумати, що ви розмовляєте з ним як з божевільним. В результаті можлива образа на вас і відмова від подальшої розмови. Наприклад, максимальну кількість симптомів, пов`язаних з порушенням сприйняття (наприклад, галюцинації) можна прояснити від час аналізу фантазій та страхів постраждалого.

 

 

 

 

3. Поради для батьків, соціальних працівників та вчителів.

 

Даний розділ складається з ряду рекомендацій загального характеру та адресних порад, які носять навчальний та допоміжний характер.

Мета використання даного матеріалу: навчити дорослих за допомогою необхідної інформації допомагати собі та дітям в складній життєвій ситуації.

 

3.1. Чи розумієть діти, що відбувається в кризових ситуаціях.

 

Вікові особливості та найтиповіші реакції  дітей різних вікових груп на стресові події.

Немовлята

Особливості віку, типові реакції та можливі розлади:

Малюки перестають спати і постійно плачуть; інші, навпаки починають більше спати. Можуть проявитися висипання чи тіки, тобто дитина тілом буде намагатися подолати стрес, який переживає мама. Адже у цьому віці зв’язок мами і дитини надзвичайно потужний. Найважливіше – це психічна стабільність мами. Якщо мама спокійна, то і дитина буде спокійна. Якщо мама в паніці – то і дитина стривожена.

Способи допомоги: Необхідно підтримувати з дитиною більш тілесний контакт, тримати на руках та гладити. Якщо такої можливості немає, то розмовляйте з нею, можна поспівати – голос мами заспокоює дитину і вона відчуває, що її не покинули. Варто слідкувати, щоб дитина була у теплі і постаратися обмежити її від сильного шуму.

 

Діти до 6 років

Особливості віку, типові реакції та можливі розлади:

- В цьому віці розуміння світу дитиною зосереджується навколо її особистого досвіду. Дитина

не розуміє наслідків надзвичайних ситуацій. І хоча її турбує питання смерті, вона не до кінця усвідомлює, що померлі вже ніколи не повернуться.

- Дитина сприймає світ через реакції своїх батьків, однак при цьому живе яскравим внутрішнім життям. Іноді межі між уявою і реальністю розмиваються, і тоді у дитини проявляється «магічне» мислення; віра у всесильність - можливість попередити (унеможливити) подію або зробити так, щоб вона сталася.

- Дитина може вважати, що саме вона є причиною подій, сприймати трагічну ситуацію як свою особисту провину. Дитина перебуває у пошуку цілей та причин того, що сталося, і «заповнює прогалини» за допомогою власної уяви. Це не має нічого спільного з брехнею. Насправді саме так дитя пояснює собі причини подій і розуміє світ, що його оточує. У цьому віці діти можуть запам’ятати багато деталей, однак їх порядок чи місцезнаходження може бути помилковими.

- Діти реагують на негайні зміни у своєму середовищі, і особливо гостро сприймають реакції своїх батьків чи піклувальників. Вони реагують на руйнування своєї громади, на втрату члена родини чи на розлуку з друзями. У деяких дітей реакції сильніші, ніж в інших – це значною мірою залежить від їхнього попереднього життєвого досвіду, зокрема досвіду насильства, недоглянутості тощо.

- Діти можуть почати поводити себе як немовлята: смоктати палець, у них може початися енурез. Діти можуть проявляти надмірну агресивність, плаксивість чи навпаки замкнутися і не розмовляти. У них змінюється режим харчування та сну, зокрема, можуть страждати від нічних  кошмарів. Починають боятися того, що раніше їх не лякало. Вони міцніше “чіпляються” за батьків. Демонструють гіперактивність та брак концентрації. Зростає опір та вимогливість у поведінці. Вони можуть дуже чутливо та емоційно реагувати на реакції інших. - Можуть відбуватися зміни в ігровій активності дитини: зменшення або відсутність інтересу до ігор, скорочення тривалості ігрової діяльності, повторення однієї й тієї самої гри. В іграх може проявлятися агресивність і навіть жорстокість.

Способи допомоги:

- Для батьків, у яких маленькі діти, важливо слідкувати за своїм психічним станом і у разі появи певних ознак розладів – як то перепади настрою, тривожність, безсоння, роздратування чи апатія – важливо звернутися до спеціаліста. І варто подбати, щоб на той момент, коли мама не в стані, щоб виконувати свої функції по догляду за дитиною, біля дитини був хтось із рідних, кого дитина знає (бабуся, тато, тітка), хто зможе замінити маму на період її реабілітації чи відсутності. При можливості, добре, якщо дитина може провідувати маму. Якщо дитину відвезли в інше місце – вона повинна знати, що мама її не покинула, а поїхала лікуватися, доглядати бабусю тощо. Дитина чітко повинна знати, де знаходиться її мама і що вона пвернеться і дитина з нею побачиться.

- У цьому віці діти - маленькі «чомучки». Вони і без кризи задають багато питань. А в часи небезпеки вони можуть їх задавати ще більше, ще більше чіплятися до батьків, хотіти бути поруч з ними. Важливо, в цей період бути терплячими, не відганяти, не казати – почекай і без тебе важко. Можна з дітьми малювати і складати історії, в яких є способи подолати негаразди. Таким чином дитина буде навчатися як вижити в найскладніших ситуаціях та мати надію. 

- Важливо пояснити дитині відмінність між подією і пам’яттю про подію. Скажіть дитині: «Навіть якщо іде дощ, це не означає, що ураган повернеться. Злива має меншу силу, вона не може знищувати так, як ураган», «Якщо ти чуєш сильний гуркіт машини, це не означає, що вона знову почне стріляти. Як правило, люди їх використовують для корисних цілей»

- Утримуйте дитину подалі від радіо, телебачення та комп’ютера – розповіді про катастрофи можуть викликати страх їх повторення у майбутньому.

- Допоможіть дитині знайти свій власний спосіб позбутися негативних почуттів: малюючи щасливі спогади, запалюючи свічки або промовляючи молитву (якщо такий спосіб є в досвіді родини).

- В цьому віці дитині важко висловити такі загальні почуття, як гнів, сум, печаль, хвилювання про безпеку батьків, сестер, братів. Ви можете намалювати прості смайлики для різних почуттів. Розказати коротку історію про кожний смайлик. Наприклад: «Пам’ятаєш, коли вода прийшла в будинок, у тебе було таке схвильоване обличчя, як ось це?». Поясніть: «Діти можуть дуже сумувати, коли пошкоджено їхній дім». Використання іграшок та малюнків допоможе дітям виразити себе. Використовуйте також слова, що описують почуття, аби перевірити, як діти насправді почувалися: «Це справді страшний малюнок. Ти був наляканий, коли побачив, що вода прибуває?». Називаючи почуття, ви також навчаєте дітей означувати-називати те, що вони можуть відчувати, але не знають, що це.

- Більше проводити часу з дитиною та гратися з нею. Гра це гарна терапія, щоб справитися з небезпечними ситуаціями (наприклад, коли дитина йде до лікаря, а потім бавиться у лікаря – це дає їй змогу знову пережити тривожну ситуацію і отримати досвід долати страх).

 

Діти 6 - 11 років

Особливості віку, типові реакції та можливі розлади:

- Діти у цьому віці краще розуміють природу та взаємозв’язок речей, зокрема бачать причинно-наслідкові зв’язки, ризики і чинники уразливості. Їх цікавлять конкретні факти, і вони цілковито усвідомлюють, що таке смерть і втрата. Зміни даються їм важко, і при цьому вони чітко розділяють світ, що їх оточує, на протилежності (добро і зло, правильне і неправильне, винагорода – покарання тощо). Іноді в них усе ще проявляється «магічне» мислення. Вони не можуть ще повною мірою усвідомити, що сталося. Без чітких пояснень вони будуть «заповнювати прогалини» самостійно.

- Дитина може занадто сильно перейматися питаннями справедливості й почати порівнювати та розуміти відмінності у статках різних родин, їхніх традиціях, звичках тощо.

- У дитини може розвинутися сильне почуття провини, особливо в сім’ях, які понесли втрату близької людини.  

- Діти цього віку можуть само звинувачувати себе: вважати, що вони несуть відповідальність за катастрофи, або що вони могли і повинні були змінити те, що сталося. Вони можуть почуватися самотніми чи переживати за всіх людей, які опинилися в складних життєвих умовах. Вони можуть проявляти занепокоєння долею інших постраждалих.

- У них можуть відбуватися зміни на фізіологічному рвіні: статися розлад  кишечника чи початися енурез. І за це їм буде дуже соромно. Важливо сказати їм, що в цьому немає їхньої провини і не треба соромитися. Так може реагувати тіло на незвичайні ситуації і, що з дорослими також так буває.

- Для дітей у цьому віці характерні такі реакції: зміна рівнів фізичної активності; збентеженість у почуттях та поведінці;  відстороненість, уникання соціальних контактів; постійне повторення розмов про подію; неготовність чи небажання відвідувати школу; відчуття та демонстрація страху; негативний вплив на пам’ять, концентрацію та увагу; розлади сну й апетиту; агресія, дратівливість та невгамовність; проблеми соматичного характеру (фізичні симптоми, пов’язані з емоційним стресом);

- Окрім травматичних подій, свідками яких могли стати діти, є ще й інший стрес – це те, що дитину забрали зі звичного життя, де все було зрозумілим: у неї була сім’я та друзі, своя школа, хтось ходив до музичної школи чи в якийсь гурток. Були якісь плани, мрії. Раптом їй доводиться все це втратити. Ситуація ускладнюється особливо, коли діти вимушені їхати та залишатися якийсь час без батьків і вони не розуміють, чому так відбувається.

Способи допомоги:

- Насамперед з дітьми потрібно розмовляти. Не думайте, що діти не знайдуть спосіб отримати інформацію (школа, вулиця, ТБ, інтернет). Тому краще їх самим надати інформацію відподно до їхнього віку та розвитку.

-  Забезпечте умови для того, щоб діти могли поговорити з вами про свої проблеми та переживання. Переконайте їх, що їхньої провини в тому, що сталося немає. Дуже чітко треба проговорювати: «Ти не винуватий». Наприклад: «В смерті тата ніхто з нас не винуватий і ти не винуватий», «Після страшної події багато дітей та батьків продовжують думати, що вони могли би щось змінити» чи «Я повинен був щось зробити в тій ситуації». Але «Це не свідчить про їхню провину. Пам’ятаєш? Пожежник сказав, що ніхто не зміг врятувати твого песика, це не твоя вина, що він загинув».

- З’ясовуйте непорозуміння і чітко пояснюйте, що насправді відбулося, коли ваша дитина про це запитає чи попросить. Уникайте деталей, які можуть налякати дитину і спробуйте заспокоїти. Продовжуйте відповідати на питання і переконувати дитину, що сім`я у безпеці. Не дратуйтеся. Нехай ваші діти знають, чого вони можуть очікувати надалі. Розкажіть їм про  плани стосовно школи, а також місця, де вони будуть жити.

- Нагадайте дітям, що є люди, які працюють над тим, аби забезпечити безпеку для постраждалих сімей, і що ваша сім’я може отримати більшу допомогу вразі необхідності.

- Варто говорити правду про те, що ви переживаєте, якщо дитина запитає.  Ви можете сказати, що вам самим важко зрозуміти і пояснити те, що відбувається і вам також страшно. Але ситуація так склалася і вам треба навчитися жити в такій ситуації. І головне, що ви разом, тому зможете один одному допомагати і підтримувати. Для дитини важливо відчувати, що вона потрібна, а ви поруч.

 

Діти старшого віку (12 – 16 років)

Особливості віку, типові реакції та можливі розлади:

- Це складний кризовий період розвитку дитини, в цей вік дитина переглядає свої цінності, будує своє світобачення, намагається знайти своє місце в соціумі. В цей період діти мають, здебільшого натягнуті стосунки з батьками. Вони вже не діти, але ще й не дорослі. Вони мають свою думку і хочуть бути почутими. Це нелегкий віковий період, який навіть у звичайний час часто супроводжується проявами зухвалої поведінки, яка може посилитись під впливом кризової ситуації. Будь-які покарання чи зауваження можуть лише спричинити погіршення поведінки дитини.

- Для дітей цього віку стресовим буде і зміна місця проживання, і зміна школи та адаптація в новому колективі. Навіть в звичайних умовах зміна школи – це стрес. Тому важливо спілкуватися, соціалізуватися, розмовляти з однолітками та з дорослими - це допоможе швидше повернутися до нормального життя.

- Підлітки усвідомлюють серйозність наслідків надзвичайної ситуації як з власної, так і з чужої точки зору. У підлітків розвивається сильне почуття відповідальності за свою родину – деякі з них у цьому віці вже стають справжніми годувальниками. Крім того, типовими для цього віку є почуття провини та сорому.

- Підлітки часто переживають глибоке горе. Для них характерне свідоме почуття сорому чи провини за те, що їм не вдалося чи вони не мали можливості допомогти постраждалим, тому вони часто надмірно переживають. Вони можуть заглибитися у себе, замкнутися і почати жаліти себе. При цьому в багатьох відбуваються зміни у стосунках з іншими людьми.

- Водночас серед підлітків поширюються прояви ризикованої чи самодеструктивної поведінки, замкнутість та уникнення контактів, а також агресія. Вони переживають докорінні зміни у світогляді, що супроводжуються відчуттям безпорадності та безнадії щодо сьогодення та майбутнього.

Способи допомоги:

- Послухайте думки та переживання дітей – не осуджуйте, навіть якщо ви не погоджуєтеся. Поясніть, що відбувається (наприклад, вам треба переїжджати чи ви залишаєтеся, а дитина їде) дозвольте їм сумувати, сердитися, не чекайте, що вони будуть сильнішими і поводитимуть себе як дорослі. Однак вони хочуть бути дорослими і  в часи  кризи - вони можуть бути помічники вам у ситуації, що склалася. Чітко проговоріть правила, за якими ви тепер будете жити. Поясніть, чого ви від них чекаєте і на яку підтримку розраховуєте. Послухайте розмірковування дитини, чого побоюється чи на що сподівається вона.

- Не завищуйте вимог щодо навчання, підтримуйте можливість спілкуватися з однолітками та з дорослими - це допоможе швидше повернутися до нормального життя.

- Допомагайте підліткам зрозуміти, що провокуюча поведінка є шкідливим і небезпечним способом проявляти гнів. Поясніть: «Багато підлітків та деякі дорослі не контролюють себе після перебування у кризовій ситуації. Вони думають, що їм допоможе алкоголь або вживання наркотиків. Думати так не є аномальним, проте це не принесе користі. Навпаки, проблеми, які існують не зникнуть, а до них додадуться ще й нові».

- Допоможіть підліткам визначити, що саме нагадує їм про лихо і викликає побоювання: певні люди, місця, звуки, запахи, почуття, час доби тощо. Поговоріть про відмінність між подією і спогадами про неї. Поясніть: «Коли ти згадуєш, спробуй сказати собі: «Я зараз засмучений, тому що згадую, але цього разу все по-іншому, зараз я у безпеці».

- Поясніть, що висвітлення в ЗМІ інформації про стихійне лихо чи військові дії може викликати страх, що це станеться знову. Поясніть, що повторення інформації та зображень у новинах можуть погіршити стан підлітка. Запропонуйте вимкнути телевізор. Це те, що дитина може контролювати сама.  

- Залучайте підлітків до допомоги іншим, але переконайтесь, що вони не обтяжують себе надміру. Допоможіть їм в організації проектів, які відповідають їхньому віку: очищення території школи, забезпечення продуктами і речами тих, хто цього потребує. Можна запропонувати дитині підключитися до волонтерського руху, спілкуватися з однолітками, які також вимушено переїхали. Підтримайте ініціативу дитини.

-Важливим є те, щоб у школах психологи підтримували дітей в адаптаційний період та необхідно проводити роботу з вчителями, які могли би допомагати таким дітям.

 

3.2. Що потрібно знати про дітей, які переживають кризу.

 

Матеріал, що міститься в даному розділі є роздатковим. Поради можна використовувати як пам`ятки та поширювати серед соціальних працівників, батьків, волонтерів, вчителів. На основі даного матеріалу спеціаліст може скласти власну пам`ятку, яка допоможе йому у роботі.

 

Пам`ятка для батьків:

1. Діти можуть переживати травму так само, як і дорослі.

2. Діти помічають більше, ніж ми думаємо. Вони підхоплюють мовлення, звертають увагу на настрій, його зміни і на мову жестів/тіла у дорослих.

3. Далеко не всі діти реагують на кризові події однаково – у деяких реакції набагато сильніші та інтенсивніші, ніж в інших. Це означає, що не всі діти потребують однакової підтримки.

4. Діти не обов’язково мають бути жертвами або свідками, щоб отримати травму: досить того, що вони мають відношення до когось (друга, родича, однолітка), хто пережив травму.

7. Діти всіх вікових категорій можуть демонструвати фізичні реакції, а також реагувати на середовище (місце), що нагадують про інцидент. У деяких випадках діти намагаються будь-що уникати таких місць.

8. Діти, які тривалий час зазнавали стресу, можуть поводитися і виражати себе не так, як діти, котрі все життя прожили у безпечному та дбайливому середовищі. Деякі з них більш стримані та замкнуті, а інші демонструють поведінку, характерну для дітей молодшого або старшого віку.

9. Певні переживання і тривоги характерні майже для всіх дітей безвідносно до їхнього віку. Наприклад, більшість дітей боятиметься, що кризова подія чи явище станеться знову. Вони також переживають про те, що вони самі або їхні близькі постраждають або зникнуть;

10. Діти у віці від 0 до 3 років практично не розуміють ситуації чи події, що сталася. Фізичний контакт для них означає комфорт. Вони реагують на зміни в середовищі, що їх безпосередньо оточує. Наприклад, вони можуть реагувати на певні елементи чи фрагменти поведінки або мовлення інших, але вони не здатні «прив’язати» свій досвід до реальності. Маленькі діти можуть запам’ятати трагічні події й відтворювати їх в іграх чи поведінці у подальшому житті.

11. Діти, коли їм випадає така можливість, можуть і хочуть повернутися до деталей травмуючої події.

12. Важливо розуміти, що нові фізичні реакції, такі, як головний біль, слабкість та інше, є відповіддю на страхи, які переповнюють дитину і намаганням уникнути їх.

13. Дитина, що переживає кризу, гостро потребує терпіння батьків, захисту, безпеки та базової довіри. Причиною змін у поведінці, таких як перепади настрою, може бути реакція дитини на тривогу або події, що її лякають.

14. Дітям важливо відчувати контроль над власним життям. Навіть таке маленьке рішення, як вибір між двома різними видами їжі, сприяє тому, що дитина має відчуття більшого контролю.

15. Сумні думки і переживання є практично у всіх без винятку дітей, навіть якщо дехто з них приховує свої емоції. Діти не завжди вголос запитують про те, що їх тривожить. Вони можуть не хотіти засмучувати дорослих, боятися, що їм не дадуть відповіді, соромитися чи просто не знають як висловити свої думки чи почуття. Тому, важливо спостерігати за запитаннями дитини, які можуть не прямо стосуватися того, що їх тривожить, але наводити на те, що їх турбує.

16. Травматичну реакцію неможливо попередити, але можна звести до мінімуму її негативні наслідки для нормального навчального процесу дитини, її поведінки, особистості та емоційного розвитку, якщо якнайшвидше звернутися за допомогою фахівця.

17. Чим довше діти, що пережили травму, живуть без спеціальної допомоги, тим з більшою ймовірністю посттравматичний стресовий розлад може набути хронічний і надзвичайно хворобливий характер.

18. Батьки повинні пам`ятати, що їм також необхідні підтримка та допомога. Батькам необхідно подбати про свою психічну безпеку в першу чергу, щоб допомогти дитині: до 5 -6 років психоемоційна стабільність дитини залежить тільки від батьків; до 12 років – чим швидше адаптуються батьки до нової ситуації, тим швидше дитина стабілізується; в підлітковому віці – батьки можуть навчити дитину, як можна допомагати собі, коли поруч немає батьків.  Це правило звучить так: звертаючись за допомогою до іншого, ти допомагаєш і собі, і іншому. Це дозволяє підліткам робити свій вибір і одночасно знати, що за допомогою можна і треба звертатися і це не обов`язково можуть бути батьки (наприклад, психологи, соціальні працівники, керівники гуртків, педагоги чи авторитет, якому довіряє дитина).

18. Діти, що пережили травму, мають знаходитися під наглядом протягом декількох років, оскільки травматичні реакції можуть повертатися і через багато років.

19. Спеціальне втручання фахівця може допомогти дитині отримати полегшення, звільнення від того жаху, який вона переживає, а також зберегти почуття контролю над своїм життям.

20. Війна – це не єдиний тип подій, які можуть травмувати дитину: її можуть травмувати дорожні аварії, авіакатастрофи, трагедії на воді, пожежі, повені, урагани, серйозні хірургічні процедури, смертельна хвороба близької людини, розлучення батьків чи розлука з ними тощо.

 

Поради батькам як зрозуміти, що переживає дитина і як їй допомогти:

1. Не дивуйтеся будь-яким поведінковим реакціям або особистісним змінам дитини. Приймайте та підтримуйте всі емоції, які дитина може висловити або проявити. Навіть коли дорослий не може подолати занепокоєння, тривогу дитини, він можете допомогти їй зрозуміти, що такі емоції є нормальними після пережитого негативного або несподіваного досвіду. Наприклад, можна сказати: «Я бачу, що ти боїшся. Багато дітей відчувають страх в таких обставинах. Це буває досить часто».

2. З дітьми важливо бути чесними і відвертими. Якщо ви не в змозі, щось пояснити – не придумуйте, а простими словами скажіть: «Я не знаю, як це пояснити, але я знаю, що ми зараз разом, а разом ми зможемо впоратися».

3. Говоріть з дітьми про те, що трапилося так, щоб це відповідало їхньому рівню розуміння. Не вдавайтеся у страшні деталі, щоб не налякати дитину. Потрібно говорити так, щоб дитина вас розуміла. Якщо дорослі приховують точну інформацію від дітей, вони будуть «заповнювати прогалини», використовуючи власний досвід, доступну інформацію та уяву. Іноді дитячі фантазії є страшнішими за реальність.

4. Приділяйте дитині більше уваги, проводьте з нею більше часу; потрібно турбуватися про дитину та втішати її. Багато дітей потребують більше фізичних контактів та обіймів.

5. Потрібно визнавати особисті (внутрішні) ресурси дитини і допомагати їй зрозуміти, що ці ресурси відіграють важливу роль у повсякденному житті під час і після надзвичайної ситуації. Заохочуйте дитину взяти на себе ініціативу в розв’язанні проблеми та обговоріть з нею, як це можна зробити.

6. Не залишайте маленьких дітей на самоті або з людьми, яких вони не знають достатньо добре.

7. Намагайтеся дотримуватися звичного для дитини розпорядку дня (або відновити його): йдеться про харчування, відвідування школи, виконання повсякденної роботи та ін. Залучайте дітей до сімейних справ, спільно організовуйте дозвілля.

8. Бажано знизити рівень вимог до дитини -  вимагайти від неї лише простих речей. Не потрібно вносити нові зміни в життя дитини: нові види діяльності, більші вимоги щодо поведінки чи навчання.

9. Сприяйте тому, щоб дитина могла займатися творчістю, гратися, проводити час із друзями. Для маленьких діток – це малювання, ігри, перебування в дитячому колективі. Для школярів – це групові заняття будь-якої творчості (малювання, спів, танці), походи на екскурсії, відвідування музеїв тощо. Важливе терпіння дорослих. Для  підліткового віку – можна підключати до волонтерського руху при бажанні або підтримайте ініціативу дитини.

10. Фізичні вправи, інша фізична активність допомагають усім почуватися краще. Допоможіть дітям знайти можливість займатися спортом.

11. Подбайте, щоб ваші діти мали достатньо часу для відпочинку і сну.

12. Потурбуйтеся про те, щоб дитина знала, куди ви йдете, коли повернетесь. Якщо ви плануєте бути відсутніми декілька годин, час від часу зателефонуйте їй, щоб повідомити, що з вами все добре.

13. Дозволяйте дитині говорити про травмуючу подію, коли їй цього хочеться, а не тоді, коли ви хочете. Не відштовхуйте дитину з її емоціями.

14. Важливо говорити з дітьми про те, як люди можуть реагувати на стрес. Пояснювати реакції, які в дитини виникають, або можуть виникнути у майбутньому. Переконати, що їхні почуття нормальні за таких умов; що з часом вони поступово стануть почуватися краще. Наприклад:«Це нормально, що організм реагує, коли з тобою сталося щось страшне. Твоє серце може, наприклад, битися швидше, може бути відчуття сухості в роті або заціпеніння рук чи ніг. Тобі може бути боляче. Ти також можеш почуватися втомленим або сердитим». Розуміння дитиною того, що її тілесні реакції є нормальними, допоможе послабити напруження.

15. Діти можуть соромитися своїх власних реакцій та почуттів, вони також можуть ні з ким не ділитися своїми сумнівами. Допоможіть дитині поділитися своїми страхами та занепокоєнням. Означуйте словом - особливо з маленькими дітьми – почуття, які вони переживають: наприклад, «тобі сумно», «тобі страшно» та ін; Дитина повинна знати, що її реакції є зрозумілими, загальнолюдськими і дуже поширеними, і такі реакції та почуття не означають, що з нею щось не так. Роблячи це, ви допомагаєте дитині поєднати її власні почуття і реакції з поведінкою інших людей в цій ситуації й зрозуміти, що для таких почуттів і реакцій є причина. Це допомагає дитині зменшити відчуття того, що світ начебто перевернувся з ніг на голову, і це також вселяє у неї надію та сподівання, що все може повернутися у нормальний стан;

16. Дитині недостатньо знати, що її реакції є звичайними і абсолютно нормальними в незвичайній ситуації. Важливо наголосити, що багато інших хлопчиків та дівчаток діляться такими ж самими почуттями і реакціями. Це допомагає зменшити відчуття ізольованості й може дати дитині надію. Ви можете, наприклад, сказати: «Я знаю багатьох хлопчиків і дівчаток, які відчувають те саме, що й ти. Деякі з них твого віку, деякі старші. Я також знаю, що деякі діти тепер почуваються набагато краще»; або: «Я знаю одну дівчинку, яка почувається набагато краще після того, як поговорила з мамою про те, що її турбує».

17. Якщо виникають фізичні ситуації, які викликають почуття сорому (діти плачуть, мочаться в штанці, їх рве та ін.), заспокойте дитину та поясніть, що, на відміну від телегероїв, люди, які пережили жах, часто втрачають контроль над власним тілом.

18. Якщо діти переживають почуття провини, підкресліть, що ніхто не вчив їх, як поводитися в такій ситуації, це трапилось незалежно від їх вибору і вони за це не відповідають.

19.Намагайтеся захистити дитину від тривожних нагадувань та діяльності, яка засмучує та хвилює дитину. Наприклад, не дивіться телевізійні програми, які можуть нагадати дитині про травму або викликають занепокоєння, тривогу чи страх.

20. Будьте терплячими, якщо спостерігається регресія у поведінці дитини (гризе нігті, смокче палець та ін.) чи якщо у дитини виникають складнощі з концентрацією уваги, з виконанням шкільних завдань.

21. Якщо вчинки дитини або зміни в поведінці лякають вас, проконсультуйтесь із фахівцем-психологом, але завжди підкреслюйте дитині, що ви розумієте, що це результат того, что вона пережила.

22. Переконайте дітей, що лихо закінчилося і вони в безпеці, але тільки, якщо це насправді так. Нагадуйте дитині, якщо це потрібно, що «це трапилося у минулому, а ми живемо зараз і ситуація змінилася».

23. Не потрібно дитині говорити: «Ну вистачить вже, забудь про це»..

24. Якщо діти говорять про помсту, розпитайте їх про плани на майбутнє та обговоріть реалістичні реакції, поговоріть про те, як можна не допустити того, щоб помста керувала їх життям і як можна  іншими способами полегшити біль. Зверніться за допомогою до фахівця.

25. Якщо діти заявляють, що вони більше нічого не бояться, наприклад кажуть «нічого мене не лякає!», - оберігайте їх, оскільки вони можуть бути необережні в потенційно небезпечній ситуації з іншими людьми, які піддаватимуть їх ризику.

26. Поговоріть з вчителями, щоб вони правильно зрозуміли можливі зміни в поведінці дитини

 

Основне правило для бітьків: Проявляйте максимальну увагу та терпіння до своїх дітей. Просто любіть їх. Це дасть дитині відчуття захищеності і безпеки.

 

Пам`ятка для батьків, коли потрібно звернутися за професійною допомогою:

- дитина гірко плаче протягом довгого часу;

- у дитини трапляються часті й тривалі напади гніву;

- відбуваються різкі зміни в поведінці дитини;

- помітно знижуються шкільні успіхи та оцінки;

- дитина надовго замикається в собі;

- дитина втрачає інтерес до друзів та занять, які він раніше любив;

- дитині сняться кошмари і порушується сон;

- дитина часто скаржиться на головні болі та інші нездужання;

- дитина різко худне;

- дитина стає апатично, мовчазною та втрачає інтерес до життя;

- дитина бачить майбутнє в похмурому світлі або взагалі не виявляє інтерес до цієї теми.

 

3.3. Як говорити дітям про війну і смерть.

 

Письменниця і психоаналітик Мазаль Пас Багдаді у книзі “Вони вбили мої казки”  радить, як говорити з дітьми про війну та тероризм, і допомагати їм в часи потрясінь. 

 

По-перше: батькам, вчителям і вихователям, які живуть поряд із війною, необхідно визнати, що дитина має право на тривогу. Не варто думати, що маленькі діти не розуміють і не усвідомлюють реальності. Оскільки вони чують розмови дорослих, відчувають їх нервозність, дивляться та слухають новини по телебаченню, діти відчувають небезпеку. І дуже погано, коли ви робите вигляд, ніби-то нічого не сталося. Тому, говорити з дітьми про війну, про небезпеку, про можливість смерті – необхідно,але без особливих подробиць і прийнятною для дитини мовою – дуже простими словами. Намагайтесь відводити дітей від телевізора, коли там детально розповідають, хто кого і якою зброєю вбив, особливо якщо іде відеоряд. Навіть, якщо вам здається, що ваша дитина не цікавиться телебаченням, чимось зайнята, коли ви дивитесь новини – діти бачать і багато що помічають. 

По-друге:реакція дитини і дорослого на події війни відрізняються. Дорослі захищаються, сприймаючи і аналізуючи інформацію. Діти сліпо вірять і довіряють батькам. Варто пам’ятати, що дитина живиться нашими силами. Світ дитини будується і базується на ідеї, що батьки – це ті, хто захистять. А захищати треба не стільки від реальної небезпеки, скільки від тієї, яка дитині здається реальною.

По-третє: найбільш небезпечна помилка батьків – не визнавати страх дитини. Навіть, якщо вам здається, що страхи дитини не мають реального підґрунтя – для дитини це не так, його страх реальний. Наприклад, вислів «не бійся, ти не повинен боятися» не має ніякого сенсу – страх від цього не зникає. Набагато ефективніше пояснити: «Ти маєш право на страх і тривогу, але я поряд, я буду тебе захищати». Важливо не відкидати страх дитини з приводу війни – це важливо для її здоров’я. Не висловлені, заховані страхи в результаті обернуться нічними кошмарами і порушенням сну.

Як допомогти дитині подолати свій страх? Для маленьких дітей гарним методомє малюнок. Вже сам факт того, що дитина взяла папір, олівець і малює те, що її лякає – вже має позитивний ефект. Це відкритий канал для зняття напруги, звільнення від страхів. Часто діти малюють себе могутніми, великими, можуть збити літак руками або перемогти велику армію. Таким чином вони компенсують власну безпорадність. Для дітей старшого віку (з 6 років) – необхідно розмовляти. Вони ставлять багато питань. Завдання дорослого – чесно відповідати на питання, не дивлячись на свої фобії. Дорослі часто не хочуть говорити чи думати про смерть в той час, коли діти про це питають. 

Наприклад, дівчинка питає свою тітку: «А якщо маму вб’є війна, ти мене забереш до себе?». Як може відповісти дорослий: «Припини, нічого такого не станеться». Але це якраз і є запереченням страху. Що ми можемо почути в цьому питанні? Дитина хоче знати, якщо мами не буде, хто буде піклуватися про неї. Відповідайте на те питання, яке ставить дитина Дівчинка уявила якусь ситуацію і хоче розвіяти власні сумніви. Найкращою відповіддю буде: «Так, я візьму тебе до себе, але будемо сподіватися, що цього не станеться, військові нас захищають». (Чи є така можливість, що мама дитини загине? Так, така можливість існує. Та в нас є армія, військові, які нас захищають).

 

Варто знати:

Коли будь-яка людина, а особливо дитина, стикається зі смертю близької людини, вона постає перед нею з двох сторін: по-перше, людина стає свідком смерті близької людини, а по-друге, усвідомлює, що сама смертна.

Вперше страх смерті з’являється у дитини у віці приблизно 3-х років, вона починає боятися засинати, багато разів питає у батьків, чи не помре вона. Потім формуються три базові ілюзії, які дозволяють уникнути страху.

Перша ілюзія: ілюзія власного безсмертя - «всі смертні, але не я». Руйнування цієї ілюзії може повністю змінити сприйняття навколишнього світу не як затишного і безпечного, а як сповненого загроз і несподіванок.

Друга ілюзія: ілюзія справедливості - «всі отримують по заслугах. Якщо я буду хорошим, зі мною нічого не станеться». Руйнування цієї ілюзії призводить або до уявлення про те, що світ несправедливий і жахливий, або до виникнення нових ілюзій (часто їх роль виконує релігія).

Третя ілюзія – ілюзія простоти устрою світу: все поділяється лише на чорне і біле

 

Швидкі відповіді на розповсюджені питання:

 

- Як я розповім дітям про смерть?

Простими, чесними словами. Сядьте з дитиною в тихому місці, обійміть їх та розкажіть їм правду.  Не бійтеся слів «вмер» або «мертвий». Наприклад, ви можете сказати: «Сталося ось дуже, дуже сумне. Батько помер. Його більше не буде з нами, тому що його більш немає в живих. Ми його дужу, дуже любили, і ми знаємо, що він також любив нас. Ми будемо за ним дуже, дуже сумувати».

В деяких коротких фразах розкажіть їм, як померла близька людина. Наприклад: «Ви знаєте, що в останній час батько був дуже, дуже, дуже хворий. І від цієї хвороби він помер». Або: «Батько потрапив в аварію. Його дуже, дуже, дуже сильно поранили. І ція аварія призвела до того, що він помер».

Часто діти питають, що означає «помер»? І знову, поясніть це простими, чесними словами: «Його тіло більше не живе. Він більше не може ходити, дихати, їсти, спати, розмовляти, слухати і відчувати».

Часто дорослі не хочуть говорити про смерть, оскільки це важко і їм здається, що діти не зрозуміють через те, що маленькі. Дорослі вважають, що діти подорослішають і тоді їм можна буде пояснити. Але, коли вони подорослішають, у них можуть залишитись образи на вас.

 

Важливо:

- Багаторазове повторення «дуже»допомагає дітямвідділити смерть близької людини від того моменту, коли він був «дуже хворий» або «дуже сильно поранений».

- Уникайте евфемізмів, які використовують, коли говорять про смерть – таких, як «ми його втратили», «він пішов від нас», «пішов в інший світ». Ці вирази живлять страхи дитини: вона боїться, що її покинуть. Ніколи не кажіть, що близька людина «заснула» - дитини почне боятися засина

 

- Що мені відповісти, якщо діти питають: Чому?

«Чому мама померла?», «Чому батько помер?», «Чому дідусь потрапив в аварію?», «Чому це трапилось саме зі мною - на ці питання важко відповісти.

Можна зізнатися, що ви самі собі задаєте такі ж запитання. Потім поясніть, що смерть – це частина життя для всіх живих істот на землі. Вона приходить до кожного. Є речі, якими ми можемо керувати, а є такі, якими не можемо. Керувати смертю ми не можемо.

Обов’язково скажіть дітям, що у смерті ніхто не винен – ні померла близька людина, ні Бог і, звичайно, ні дитина. Скажіть дуже чітко:«Ти не винен». Це необхідно сказати для того, щоб дитина зрозуміла, що нічого з того, що вона сказала, зробила або подумала, не стали причиною смерті.

 

- Чи варто говорити про смерть у релігійних термінах?

Це рішення кожна сім`я приймає самостійно. Взагалі, це залежить від того, наскільки ваші діти релігійні. Якщо вони виросли в родині віруючих, їм легше буде зрозуміти релігійні пояснення. Якщо ні, це, напевно, не найкращий момент для залучення їх до релігії – такі пояснення їх лише заплутають. В будь-якому випадку, уникайте таких висловлювань, як: «Боженька забрав батька» - може пробудити в дитині страх; «Він тепер сидить на хмарах і слідкує, як ти живеш» - може викликати страх переслідування. 

 

- Чи варто брати дітей на панахиду, похорон, поминки?

Це рішення кожна сім`я також приймає самостійно. Як правило, дітей старше 6 років варто брати на похорон, якщо вони цього хочуть. Коли дитина бере участь в цьому ритуалі разом з родиною, вона отримує можливість виразити горе, знайти сили, отримати підтримку зі сторони інших членів родини, а також попрощатися з близькою людиною. Вона відчуває приналежність до тих, хто продовжує жити, не дивлячись на втрату, і це дає відчуття безпеки.

Потурбуйтесь про те, щоб заздалегідь підготувати дитину до того, що відбуватиметься на церемонії та що вона побачить і почує. Поясніть, що можливо багато хто буде плакати. Нехай діти ставлять питання. Якщо ви самі не відчуваєте в собі сили відповідати на них, попросіть зробити це когось із членів сім`ї або друзів. 

Якщо дитина не захоче піти на похорон, не примушуйте її. Більше того, потурбуйтеся, щоб вона не почувала себе через це винною.

 

- Чи зашкодить дітям, якщо вони будуть бачити горе та сльози?

Зовсім ні. Діти мають навчитися способам висловлювати горе, і найкраще вони зможуть це зробити на прикладі дорослих, які їх люблять. Якщо ви виглядаєте засмученою, це означає, що вони також можуть не приховувати своїх почуттів. Звичайно, коли дорослий намагається триматися героєм і приховувати почуття, діти також навчаться цьому. Але це нездорова реакція на горе. Не бійтеся проявляти свої емоції в присутності дітей. І не забувайте їх називати: «Я плачу, тому що я сумую за мамою, мені її не вистачає » - дитина має знати, чому ви плачете.

 

- А якщо я буду так сильно в горі, що не зможу піклуватися про дітей?

Перш, ніж ви зможете потурбуватися про дітей, вам необхідно потурбуватися про себе.

Відпочиньте, їжте як слід, несоромтеся звернутися за розрадою і допомогою до членів сім`ї і друзів. Подумайте, чи може хтось із дорослих потурбуватись про дітей до тих пір, поки ви зможете повернутись до своїх обов’язків. Не залишайтесь сам на сам зі своїм горем.

 

- Чи варто повідомляти вчителям про смерть рідних дитини?

Так, і якнайскоріше. Вчителі прослідкують за поведінкою дитини та її емоційним станом протягом тижнів і місяців після того, як це трапилось. Вони зрозуміють і підтримають дитину в ті хвилини, коли вона сердиться або сумує.

Якщо в школі є психолог, варто і йому розповісти про те, що сталося. Вони прослідкують за тим, щоб горе дитини не перешкоджало її розвитку і навчанню.

 

- Коли діти можуть знову почати гратися?

Як тільки вони захочуть це робити. Горе у дітей зазвичай проявляється скачками. Сьогодні вона може плакати і сумувати, а завтра – сміятися і качатися на гойдалках. Діти не можуть горювати безперервно, вони потребують перепочинку. Рухливість допомагає їм впоратися з  тривожністю і стресом.

 

- Що може допомогти горю і переживанню втрати?

Коли помирає хтось, кого ми любимо, нам необхідно перепочити, набратися сил і продовжувати жити – незалежно від того, шість нам років чи шістдесят. Переживанню втрати допомагає увіковічнення пам`яті. Увіковічнення пам'яті близької людини – це можливість одночасно і озирнутися назад, і зазирнути в майбутнє. Пам`ять це те, що ми можемо контролювати, тому варто навчити дітей згадувати про померлих тоді, коли їм хочеться і в той спосіб, який вони виберуть.

Увіковічнити пам'ять тих, кого ми любимо, можна різними способами:

- Можна розставити в домі фотографії померлого, особливо в кімнаті дітей. Поясніть дітям, що вони можуть тримати ці фотографії в спеціально обраному місці і діставати їх, коли їм цього захочеться.

-Можна зібрати фотографії померлого в спеціальний альбом разом з дітьми. Розкажіть дітям про ті події, які відображені на фотографіях. Це допоможе вам і дітям згадувати.

- Відвідуйте могилу. Поясніть дітям, що ви приходите сюди, щоби пригадати щасливі хвилини, які проведені з покійним, згадати його живим.

- Запропонуйте дітям намалювати малюнок, присвячений померлому. Розмістіть цей малюнок в рамці на видному місці.

- Можна посадити дерево – дерево символізує нове життя. «Батькове дерево» буде нагадувати дитині про щасливі хвилини, які вона провела з батьком.

- Зробіть пожертву в пам'ять про померлого. Його ім’я назавжди буде асоціюватися з доброю справою.

 

 

3.4. Рекомендації вчителям.

 

У педагогів, як і у батьків,  виникає необхідність пояснювати дітям, що відбувається і як реагувати на ті та інші події в нашому житті. Особливо гостро питання стоїть сьогодні, коли до шкіл прийшли діти із сімей вимушених переселенців. Ситуація складна: діти пережили травматичний досвід, а також діти прийшли в нову школу та в новий колектив. І це також є достатнім стресом. Тому педагоги, як ніхто, можуть допомагати батькам та дітям пройти цей складний період в їхньомужитті.

Не майте ілюзій, в час інформаційних технологій, ви не зможете вберегти дитину від інформації: вона її знайде або почує по телевізору, в інтернеті, на вулиці чи в школі.

Найращий спосіб у такій ситуації – дорослим (батькам чи педагогам) самостійно інформувати дітей, при цьому враховуючи вікові особливості спілкування.

 

Що є основною допомогою в надзвичайний ситуаціях для дітей?

•  відповідна до віку фактична інформація;

• зрозумілі, відкриті пояснення того, що відбувається і, можливо, буде потреба повертатися до цієї розмови не один раз;

• допомога у висловленні своїх почуттів через розмову, гру, малювання тощо;

• дитина може потребувати допомоги та поради вчителя, як реагувати на запитання інших дітей (наприклад, якщо хтось із батьків постраждав чи загинув, чи, можливо, через інші обставини);

• відпочинок, заняття улюбленими справами, що викликають задоволення;

• загальна підтримка як у сім'ї, так і в навчальному закладі;

• знайомий звичний розпорядок дня, щоб відновити почуття безпеки;

• регулярні ствердження того, що все буде добре та що близькі люди піклуються і дбають про дитину та її безпеку.

 

Що потрібно вміти вчителю, щоб надавати дітям підтримку:

- Активно слухати. Це допомагає дитині впоратися з її переживаннями та почуттями. Дитині потрібно, щоб її почули, прийняли, а інколи означили та назвали почуття: «ти стурбований», «ти засмучена», «ти сердитий».

- Показувати, що ви розумієте бажання дитини. Наприклад: «я хотіла би, щоб такого не було, щоб все у нас було спокійно і не потрібно було переживати за батьків/чи за цю ситуацію».

- Задавати питання, які заохочуватимуть дитину до розмови. Наприклад: «я уважно тебе слухаю», «те, що ти розповідаєш, важливо», «чи міг би ти розповісти про це дещо більше».

- Встановлювати з дитиною стосунки, які базуються на довірі.

- Бути готовими відповідати на такі несподівані питання як смерть, зрада чи несправедливість. Не потрібно моралізувати. Якщо ви не готові чи не знаєте, що сказати, то так і скажіть: «Я також задаю собі це питання, але відповіді поки на нього не маю. Ми можемо разом над цим поміркувати » чи «Я сама б хотіла знати, чому так відбувається». Це допоможе дитині зняти тривогу, що не тільки вона чогось не знає чи не розуміє. 

- Концентрувати увагу на можливостях та рішеннях, а не на проблемах. Підтримуйте дитину в будь-яких перевагах, не зосереджуйтеся тільки на недоліках дитини.

- Спостерігати за поведінкою дитини тривалий час.

- Проявляти терпіння та демонструвати неупереджене ставлення. Проявляти чуйність та співчуття.

 

Про що необхідно пам`ятати вчителю?Довашого класу прийшла дитина, сім'я якої переїхала з Криму, Донбасу чи Луганщини. Така ситуація є доволі травматичною як для сім'ї, так і для дитини, оскільки до цієї події вони не готувалися заздалегідь і рішення довелося приймати швидко.

- Треба допомогти дитині адаптуватися до нового класу, школи та оточення. Вчитель може запропонувати учням свого класу познайомитися з новим одноклассником. Нехай учні класу розкажуть  про свій клас, школу, район чи місто. Це дасть можливість і дитині розповісти про себе та своє місто чи свій край, про особливості традиції, культуру та інше.

- Можна запропонувати дитині старшого віку вести щоденник, в якому б вона записували історію свого життя: звідки вона приїхала, як вона жила і як змінилися обставини її життя, як вона живе тепер, розказувала б про нових друзів та нові події. Такі автобіографічні прийоми допомагають розвивати розуміння складних обставин та почуттів. Діти молодшого віку можуть малювати малюнки і разом з дорослими називати їх.

- Перехід до нової школи може викликати почуття страху в дитини та розгубленість. На уроках дитина може з цим справлятися, а от на перерві вона може почуватися самотньою, бо ще не встигла знайти друзів. Тому важливо мати місце, де дитина могла б побути на самоті, якщо не хоче гратися з іншими дітьми. Поступово варто допомагати дитині інтегруватися в шкільний колектив. Залучайте дітей до активного життя класу та школи - це дасть можливість скоріше адаптуватися та знайти друзів.

- Багато дітей не звикли розповідати дорослим про те, що вони відчувають, і на це можуть бути різні причини. У багатьох дітей може бракувати досвіду говорити про себе, і вони просто не знають слів, якими могли б описати те, що вони відчувають. Дітям, які зазнали тяжких випробувань, зазвичай важко про них говорити. Вони бояться, що не зможуть контролювати свої емоції. Також діти можуть бути підозрілими та не спілкуватися, оскільки бояться, що їх за це будуть сварити. Деяким дітям буває соромно від того, що сталося. У такому випадку треба бути тактовними та обережно запрошувати дітей до діалогу.

- Діти почувають себе краще, коли бачать, що дорослі створюють середовище, в якому є повага та моральність. Якщо ж демонструвати повагу до дітей та послідовність у своїх відносинах з дитиною, то цим дорослий доводить, що йому можна довіряти. Це дуже важливо, бо інакше діти не напрацюють позитивних почуттів до свого оточення і до свого майбутнього. Інколи можна допомогти, просто вислухавши дитину.

 

Загальні поради:

Діти та гра. Діти молодшого шкільного віку продовжують відображати у грі все, що відбувається навколо. Наприклад, події та конфлікт в країні відразу ж були відображені в рольових іграх у школах та дитячих садках. Це нормально, оскільки гра для дітей - це можливість впоратися зі складною ситуацією, яка сталася чи може статися. Гра для дитини - це дуже важлива «робота». Гра – це не лише те, що приносить задоволення, розвиває та навчає, вводить у суспільство. Гра – це і можливість справитися з тривогою, новий досвід. У грі діти моделюють доросле життя, відображають суспільні конфлікти, намагаються навчитися справлятися з такими ситуаціями. Діти в одну й ту ж саму гру будуть грати стільки разів, скільки їм потрібно. Вони самі розподіляють, хто яку роль гратиме і добре орієнтуються в правилах, які створюють. З часом активність та актуальність гри буде знижуватися, і діти перейдуть до нової гри.

Діти та інформація. Дітям важливо розповідати про те, що відбувається, і як ці події тлумачать. Педагог може обговорити з дітьми ситуацію, яка склалася, ретельно добираючи слова. Будь-яка інформація повинна бути подана дитині у відповідності до її віку та рівня розвитку. Надлишок відомостей може залякати дитину і викликати страх та почуття беззахисності. У той же час додаткова інформація допоможе дитині зрозуміти, що відбувається насправді. Педагог може залучити дітей до обговорення, щоб вони самі донесли власні думки та почуття. У будь-якому разі не потрібно ділитися з дітьми різними необгрунтованими чутками чи недостовірною інформацією. Намагайтеся підбирати слова та вирази, які не є оціночними, не несуть погрози і не навіюють страх, а просто констатують сам факт подій.

Діти та їх позиція. Враховуйте, що не всі діти в класі можуть зайняти однакову позицію до того, що відбувається. У дітей є сім'я, яка впливає на їх світобачення. Заздалегідь оцініть ризики тих чи інших завдань, які можуть вплинути на дітей, чиї батьки або родичі брали участь чи постраждали, або навіть загинули внаслідок військових дій. Будьте гнучкими та використовуйте творчий підхід, і не обов'язково оприлюднювати результати виконання таких завдань усім учням класу.

Діти та група підтримки. Доцільно обговорювати зі шкільним психологом чи соціальним педагогом можливість створення групи взаємодопомоги для дітей, які цього потребують. Залучайте до цієї роботи фахівців з організацій, які займаються допомогою дітям і їхнім  сім'ям та мають досвід у ведені таких груп.

Діти та реакція на траматичні події. Непотрібно думати, що всі діти однаково відреагують на якусь травматичну подію. Різні діти на одну і ту ж саму подію відреагують по-різному. На це впливає попередній досвід реагування на травмуючі події, рівень розуміння дитиною того, що відбулося і відбувається, чи була надана підтримка та допомога раніше, чи був поруч з дитиною дорослий, якому вона могла б довіряти.

Діти та їх батьки. Доцільно обговорювати з батьками можливі реакції дітей на події, тривоги та страхи у зв'язку з ними та як це відображається на поведінці дитини. Пояснювати батькам, які речі можуть допомогти їм допомогти своїй дитині. Батьки найкраще знають своїх дітей і ніхто не може повністю замінити батьківську підтримку. Дітям легше справлятися зі складною ситуацією, якщо батьки стабільні.

Діти і втрати. Серед дітей у класі можуть бути ті, хто втратив батька чи матір через події, що відбуваються в країні. Такі діти можуть переживати втрату і в такий період у них може знизитись успішність, можуть бути складнощі з концентрацією уваги, пригнічений емоційний стан. Непотрібно навішувати на дітину ярлик «проблемна» дитина. Важливо побачити в ній особистість, яка реагує на перенесену втрату. Варто робити все для того, щоб усі діти в класі знали про те, що в якоїсь дитини постраждали чи загинули батько чи мати, і тактовно підходити до обговорення такого питання. Якщо втрати в класі обговорюються, - це дає можливість навчитися дітям висловлювати співчуття і дбайливо ставитися до тієї дитини, яка втратила когось із батьків. Не ігноруйте дитячі конфлікти, пов'язані з втратами близьких людей. Демонструйте дітям розуміння та повагу до почуттів інших людей. Навчайте дітей тому, що кожна людина по-своєму цінна. Краще комусь допомогти, аніж  ображати, завтра така допомога може знадобитися тобі.

Діти та шкільне життя. Підтримуючи звичний шкільний розпорядок, вчитель допомагає дітям відчувати безпеку, а також те, що є речі, які залишаються звичними. Підготовка до певних шкільних подій також може продовжуватися. У періоди великих хвилювань батьки можуть не дозволяти дітям ходити до школи, в принципі батьки мають право залишити дитину вдома, але повернення до звичного життя допомагає дитині зміцнити почуття безпеки та здатності керувати своїм життям. Підтримка звичного способу життя дуже позитивно діє на дитину та є для неї доказом власної безпеки та стабільності.

Діти та увага. Учителю потрібно бути уважнішим до дітей, адже деякі з них можуть демонструвати ознаки стресу. Ці ознаки не варто залишати без уваги, а краще звернутися за допомогою до фахівців.

Діти та емоційна підтримка. Інколи діти настільки переживають за своїх близьких, що бояться ставити їм запитання або не звертаються за підтримкою, тому що вважають, що цим вони засмутять близьку їм людину. Тому вчителям потрібно бути уважними до своїх учнів і бачити, хто з них потребує особливої уваги.

Можна, наприклад, запропонувати в класі таку вправу: кожен учень складає список усіх учнів класу, повинен подумати і написати навпроти кожного прізвища, що найбільше подобається в його однокласнику (доброта, чесність, мужність тощо). Опрацюйте інформацію і роздайте  кожній дитині окремо аркуш з перерахованими рисами, які помітили однокласники.

Діти та практична допомога. Практично допомагати дітям з різними завданнями шкільного життя (можливо й повсякденного в залежності від ситуації). Інколи події так впливають на дитину, що їй важко концентрувати увагу на завданні. Розуміння цього та допомога у виконанні складних завдань є важливим елементом підтримки. Важливо не жаліти дитину, а підтримати її та допомогти.

Діти та обмін думками, ідеями. Досвід та думки інших людей про певні ситуації можуть бути корисними. Діти можуть використовувати героїв книжок чи фільмів, історичних персонажів інших людей, для обговорення того, як би вони себе вели в тій чи іншій ситуації. Обмін думками з дітьми щодо тієї чи іншої ситуації допомагає їм, оскільки вчить дивитися на ситуації/події з різних точок зору і надає можливість висловлювати власні погляди.

Діти та пошук і обробка інформації. Діти підліткового віку можуть шукати різну інформацію про події, досліджувати історичні підґрунтя того, що відбувається, узагальнювати отримані знання і представляти як невеличкі проекти, які можна буде розглянути під час виховної години. Така форма роботи також є підтримкою, оскільки допомагає спрямувати енергію в пошуковому напрямі та навчає дитину справлятися зі стресом.

 

Педагоги є головним джерелом підтримки для дітей, і їм варто піклуватися про своє психічне здоров'я. Якщо з якихось причин педагогу складно спілкуватися з дітьми щодо травмуючих подій, то можна попросити про допомогу шкільного психолога чи соціального працівника. Важливо не залишати дітей без допомоги та підтримки дорослих, які, в першу чергу, повинні бути в змозі її надавати.

Потрібно підтримувати віру в дитини, що ситуація вирішиться на краще. Мине час, і замість розпачу та печалі прийде розуміння та досвід. Дитина повинна відчувати турботу і захист.