Ірина Гливук: "Відслідковуючи Едип у звичаях та віруваннях українського народу"

Розглянувши лише невелику частину батьківсько-дитячих відносин, задокументованих в історії, звеличених в етносі, розписаних в звичаях, можемо підсумувати, що позасвідоме як невід’ємна частина людської душі керувало нашими пращурами в більшій мірі, аніж норми та правила. І це яскраво видно на прикладі багатодітності, яка начебто має розглядатися як надбання та добро, а насправді відчувалася як кара та непосильність, що мало вихід у жартівливих прислів’ях та нежартівливому «поганому» ставленні до немовлят, з таємною метою їхньої смерті.

Як казав Ерік Смаджа: «На рівні суспільства можемо знайти культурні або соціокультурні символи, які містять у собі різного роду конфігурації Едипова комплексу». Йдеться про різного типу батьківські й материнські фігури, які собі творить та чи інша група. Кожному члену такої спільноти оцей символічний батько дає відчуття причетності історії та її творення, міф про створення цієї групи. Материнська символічна фігура вказує на питання тілесності, ґрунту, території певної групи, своєї землі. Член будь-якого суспільства будує свою ідентичність завдяки історії та географії, батьківському та материнському елементам. Історія дарує відчуття стосунку до чогось, спільного спадку. Людина знає, що є членом конкретної спільноти, тому що поділяє з іншими її членами ту саму історію і ту саму землю.

В українському етносі батько – досить жорстка фігура, його слово або його заборона – закон і носить юридичну силу. Він дарує життя, і він же його може відібрати (побиття малих дітей, іноді до смерті). Материнська символічна фігура – досить холодна, втомлена та зайнята іншими дітьми, роботою, господарством. Це формує дитину, яка хоче виконати заповіти батька, але й заслужити любов матері, змусити її любити, вибороти право на життя. Можливо, саме тому історично українці прагнуть жити і переконувати, доводити та боротися за право жити вільно на своїй землі.