Психоаналіз – це метод дослідження людської психіки, основа й джерело усіх видів сучасної психотерапії, найбільш глибинний метод роботи з людиною. Це можливість побачити, дослідити і трансформувати індивідуальну психіку суб’єкта, а також метод пізнання і дослідження масових процесів, що відбуваються у суспільстві. Сьогодні неможливо уявити науку про людину без психоаналітичних відкриттів. У сучасному світі це міждисциплінарна галузь знань, тому психоаналітичні дослідження використовуються у різних сферах людської діяльності.

З давніх давен відома істина «щоб пізнати іншого, необхідно пізнати самого себе» визначила психоаналіз як практику

самопізнання.

Відкриття Зигмунда Фрейда полягало у тому, що наше основне психічне життя протікає за межами свідомості. Воно виходить на поверхню з глибин позасвідомого у якості різних проявів: сновидінь, симптомів, тривоги-страху, депресії, безсоння, життєвих ситуацій, які повторюються.

Психоаналітичне самопізнання – це виявлення того, що є схованим на глибині, у невідомому позасвідомому.

З моменту своєї появи психоаналіз організований ключовими питаннями, навколо яких обертається людське життя. У процесі дорослішання, у міру становлення, у різні вікові періоди, а також за зміни життєвих обставин, ми маємо відповідати на ці основні запитання:

- Хто я є?

- Що я повинен робити зі своїм життям?

- Чому я?

- Звідки я походжу?

- Хто такий чоловік?

- Що означає бути жінкою?

- Що таке смерть?

Ці запитання не мають універсальної, однієї для усіх, точної відповіді. З одного боку, життя кожного з нас і є пошуком відповідей на ці запитання. З іншої – ці запитання з неточними відповідями викликають страждання суб’єкта.

Суб’єктивність кожного з нас формується накопиченими з дитинства переживаннями, враженнями, подіями та емоційною пам’яттю про них. Суб’єктивність кожного є унікальною і неповторною.

Психоаналіз – це база й основа сучасної психології, одна з її частин, джерело усіх сучасних видів психотерапії. Неможливо уявити собі сучасну психіатрію без відкриттів психоаналізу, попри те, що психіатрія є однією з галузей медицини. У багатьох випадках ці галузі розглядають людину як об’єкт дії, впливу.

Психоаналіз же розглядає людину як суб’єкта. Психоаналіз ставить питання про буття суб’єкта і ставить їх саме у суб’єктивній перспективі.

Психоаналіз – це практика запитування.

У історичному розрізі уявлення про дитину, дитинство з часом трансформуються відповідно до ідеалів і соціальних громадських настанов. Поворотним моментом у розвитку уявлень про дитину виявилося відкриття Фрейда, який заклав основи концепції суб’єкта позасвідомого, встановив зв’язок між позасвідомим, сексуальністю і дитиною. Фрейд визначив дитинство як основоположний період в історії суб’єкта. Крім того, Фрейд заговорив про дитину як про сексуального суб’єкта, підняв питання сексуальності не у сенсі сексуальних стосунків, а про сексуальність у контексті того, що тіло суб’єкта вступає у взаємодію з бажанням і насолодою Іншого.

Коли ми приступаємо до вивчення будь-якої дисципліни, то намагаємося прояснити предмет, який ця наука досліджує, та об’єкт її дослідження. У випадку дитячого психоаналізу перед нами постають питання: що це за дисципліна? Чи це окремий напрям? Як співвідноситься дитячий психоаналіз із психоаналізом у принципі? Якщо ми говоримо про клінічну психоаналітичну практику, з ким ми маємо справу? Кого ми досліджуємо?

У центрі уваги психоаналізу завжди є суб’єкт позасвідомого. Ми звертаємося до дитини у контексті клінічного статусу. Дитинство завжди сприймалося з точки зору того, що дитина не несе відповідальності за свої слова, вчинки, дії, адже дитина маленька, вона – залежна, слабка істота. У просторі психоаналітичного кабінету ми підходимо до юного аналізанта як до суб’єкта: тоді ми припускаємо, що дитина несе своє знання про себе, несе відповідальність за свої слова і дії, і вона може працювати для того, щоб зробити внесок до власного розвитку та до прогресу у відношеннях. Аналітичний досвід показує, що дитина може працювати в аналізі, виробляти і переробляти аналітичний матеріал. І ця концепція є відмінною від підходів до дитини у суспільстві, де відкидається суб’єктивність. Соціальні уявлення про дитину суперечать аналітичному дискурсові. Психоаналіз демістифікував уявлення про дитячу сексуальність та агресивність, і це є тим, що складно прийняти і батькам, і суспільству. Тому робота дитячого психоаналітика є такою складною. Психоаналітичне лікування і дослідження психопатологій структури представили світові нові знання, які є невідомими і не використовуються ні у психіатрії, ні у педіатрії, ні в інших галузях, пов’язаних з дитиною.